12

Глава 12

Зайшовши до спальні, перше, що я помічаю, — ліжко. Воно здається занадто великим, занадто... страшним. Очі, ніби зачаровані, прилипають до нього, і я розумію, що прилипли не лише очі, а й ноги до підлоги. Відчуття, наче між мною й ліжком невидима стіна, крізь яку я не можу пробитися. Навіть через силу я не наважуюся наблизитися.

— У тебе простора спальня, — кидаю перше, що спадає на думку, і поспіхом відвожу погляд, шукаючи куток, де могла б провести ніч.

— Ти хотіла спати зліва, — спокійно відповідає Єгор. — Тож прошу, вмощуйся зручно й відпочивай. Я теж втомився як собака, але спати чомусь не хочу. Мабуть, переодягнуся й просто полежу.

Навіщо він мені про це говорить? Навіщо створює цю ілюзію звичності, ніби все так і має бути? Ніби між нами немає цієї прірви? Мені байдуже, що він робитиме. Байдуже… Чи, може, я просто намагаюся себе в цьому переконати?

— Ти переодягайся, а я… а я перевірю свій одяг, — кидаю навмання і швидко підходжу до шафи, аби не зустрітися з ним поглядом.

Відсуваю двері, проводжу рукою по тканинах, що пахнуть знайомим парфумом, і нарешті знаходжу свій одяг. Він акуратно складений у правому кутку шафи. Відчуваю полегшення — хоча б щось залишилося на своїх місцях. Хоча б ця дрібниця дає мені право не лягати у ліжко.

— Ти не будеш проти, якщо я поміняю наш одяг місцями? Ліва сторона шафи для мене більш практична, — кажу, намагаючись зберігати спокій, хоча всередині мене все стискається.

Єгор знизує плечима.

— Завтра скажеш Ользі, вона все зробить.

— Ні. Так не піде, — заперечую швидше, ніж встигаю обміркувати відповідь. — Я просто не зможу заснути.

Моя впертість, здається, його дивує, але він не сперечається.

— Гаразд. Роби як хочеш, — зітхає він і, взявши піжаму, прямує до ванної.

Двері зачинаються, залишаючи мене наодинці з тишею. Я видихаю, торкаюся дверцят шафи, але не рухаюся. Переставляти речі чи ні? Чи це справді важливо? Чи це просто ще один спосіб затриматися, уникнути моменту, коли доведеться зробити вибір — лягати у ліжко чи провести ніч у кутку?

Серце гупає десь у горлі, а розум відчайдушно шукає вихід.

Я починаю пересовувати речі в шафі, намагаючись бути якомога тихішою. Пальці чіпляються за тканину, відкладають одну сорочку, перекладають іншу. Сукні змінюють місцями, светри опиняються на нових полицях. Це безглуздо, але я все одно продовжую.

Може, якщо зайняти себе чимось, то не доведеться думати. Не доведеться озиратися на ліжко, не доведеться чекати, коли Єгор вийде з ванної. Може, він засне там, прямо у своїй піжамі, притулившись до холодної плитки. Чи, може, я встигну придумати собі вагому причину залишитися на підлозі.

Мої руки діють автоматично. Ліва сторона шафи тепер ідеально організована: кожен светр складений під лінійку, футболки розкладені за кольором. А от права сторона— його сторона— залишається недоторканою. Вона ніби межа, яку я не можу перетнути.

Десь за дверима чути воду. Потім звук вимикається. Моє серце пропускає удар. Я хапаю першу-ліпшу річ і починаю перекладати її з місця на місце, ніби це найважливіше завдання у світі.

Двері ванної прочиняються. Я чую його кроки, але не озираюся. Не хочу зустрічати його погляд.

— Що ти робиш? — голос у нього трохи втомлений, але без осуду.

— Організовую простір, — відповідаю я, вдаючи, що це має якесь значення.

Єгор не відповідає, просто мовчки проходить повз і лягає на ліжко. Матрац під ним ледве помітно прогинається.

— Дась, — тихо кличе він.

Я мовчу, удаючи, що не почула. Хоча від того, як він назвав мене все тіло стиснулося в комок емоцій. 

— І довго ти ще «організовуватимеш простір»?

Моєму серцю здається, що воно розбиває груди зсередини.

— Ще трохи, — кажу я.

Ще трохи. Доки ти не заснеш. Доки я не вигадаю, що робити з цією ніччю.

— Ти, випадково, не плануєш цілу ніч перекладати одяг? — запитує він, і я чую легку усмішку в його голосі.

Мої пальці завмирають на комірі сорочки. Я занадто довго мовчу, і він це помічає.

— Ти не хвилюйся. Я не створюватиму шуму. Для мене пізно засинати не проблема. Я звикла, оскільки в мене маленька донька.

Єгор киває, але його погляд уважний, пронизливий. Він не поспішає відповідати, ніби обдумує щось важливе.

— Розумію, але тепер у тебе достатньо вільного часу. У нас є Аліна.

Я злегка посміхаюся, хоча всередині все стискається.

— Так, вона дуже допомагає мені.

— Ну, все, закривай шафу. Завтра все закінчиш.

Його голос спокійний, але в ньому відчувається твердість. Це не прохання — це вказівка. Я відчуваю, як напружуються м'язи спини.

Єгор наполягає, щоб я лягла в ліжко, і я не знаю, що ще вигадати, щоб уникнути цього. Мої очі метушливо бігають по кімнаті, ніби шукають вихід. Спасіння. Але його немає. Воно просто не існує. Мені доведеться лягти поруч із ним.

— Гаразд, я переодягнуся в піжаму й повернуся, — кажу, намагаючись, щоб голос звучав рівно.

Я беру улюблену піжаму, теплі шкарпетки, і ще прихоплюю в'язаний светр, у якому раніше любила грітися холодними вечорами. Він завжди асоціювався в мене з затишком, з відчуттям безпеки.

Тепер це мій захист.

Я чомусь подумала, що якщо на мені буде багато одягу, то це зможе захистити мене від рук мисливця.

Хоча, можливо, захисту просто не існує.