10

Глава 10

Слова Єгора не йшли з голови.

"Я збираюся тебе поцілувати. І зроблю це тоді, коли ти найменше чекатимеш."

Що за абсурд у його голові? Навіщо він це сказав? Щоб я жодної хвилини не почувалася спокійно? Щоб озиралася, ловила кожен його рух, панікувала при кожному несподіваному дотику?

Ох, Єгоре…

Я стиснула пальці в кулаки й вирішила заглушити ці думки чимось корисним. Пішла на кухню, щоб дізнатися, чи готова вечеря. Оля, мабуть, уже все приготувала, бо Меланія першою отримала свою улюблену молочну кашу, а Аліна готувала її до сну.

Яшин просив узяти на себе обов’язки господині. А в домі гості. Треба зробити все так, щоб не дратувати його і, що важливіше, не викликати зайвих конфліктів. Спокій — це те, що мені зараз потрібно найбільше.

— Олю, хочу запитати, що в нас з вечерею? Все готово? Можливо, потрібна допомога? — спитала я приязно, змушуючи себе усміхнутися.

— Ні, Даріє. Вечеря готова.

Раптом за спиною почувся різкий, холодний голос:

— А як щодо мого особливого меню?

Я одразу здогадалася, кому належить цей зверхній тон. Повільно повернулася, щоб привітатися.

Переді мною стояла Дана. Витончена, самовпевнена, з презирливою посмішкою на обличчі.

— Доброго вечора, Дано. Вечеря готова, Оля зараз усе подасть до столу, — відповіла я, намагаючись говорити стримано.

Але Дана тільки звела брови, зморщила носик і з погордою глянула на мене.

— А хіба я тебе про щось запитувала? — її голос капав отрутою. — Ні? То чого рота відкриваєш?

Її погляд змішував мене з болотом, демонструючи, що я тут ніхто.

Але я не з тих, хто мовчить.

— Думаю, як майбутня дружина Єгора, я маю на це право, — відповіла я рівним голосом.

Очі Дани звузилися.

— Не сміши мене, — засміялася вона, похитуючи головою. — Єгор не створений для сім’ї. І якщо не хочеш опинитися на місці моєї сестри… біжи звідси, поки ще можеш.

Я напружилася.

Так ось воно що. Дана хоче мене зламати. Примусити сумніватися.

Та я вже навчилася стояти за себе. Завдяки моєму Мисливцю.

— Олю, що з вечерею для нашої гості? — промовила я рівним тоном, навмисне акцентуючи на останньому слові.

— Я тут на законних правах, на відміну від тебе! — злісно відрізала Дана. — Поки ти мариш статусом дружини Єгора, я вже господиня цього дому. Бо все, що тут є, за правом належить моїй покійній сестрі… а значить, і мені.

В її словах було щось більше, ніж просто зверхність. Це була пряма загроза.

Я вже хотіла відповісти, коли Оля схвильовано втрутилася:

— Даріє, я не змогла приготувати вечерю для Дани. На жаль, не всі продукти були в домі. Дещо потрібно докупити.

Оля нервово поглядала то на мене, то на Дану.

Мене охопила тривога.

Ця ніч буде не простою.

— Не страшно, Олю. Завтра розберемося, — кажу спокійно, навіть не глянувши в бік Дани. — Дано, тобі варто заздалегідь повідомляти про свої бажання, щоб Оля могла купити потрібні продукти.

Її обличчя різко перекошується від злості.

— А ти не вказуй мені, що робити! — випльовує вона крізь зуби.

Я не реагую. Просто зберігаю спокій, що, мабуть, ще більше її дратує.

— Олю, подавай вечерю. Ми з Єгором добряче зголодніли, — кажу, навмисне наголошуючи на слові ми. — Дано, якщо тебе не влаштовує наше вечірнє меню, ти завжди можеш повечеряти в ресторані.

Роблю крок, щоб піти, але в цей момент вона хапає мене за волосся.

Сильно. Як кліщами.

— Здається, ти не зрозуміла, вискочко, — сичить, шарпаючи мене ще дужче.

— Ай! Це ти не зрозуміла. Відпусти! — кручуся, намагаючись вирватися, але вона стискає ще міцніше.

І раптом голос Єгора прорізає простір, наче грім.

— Відпусти, Дарію, бо я не подивлюся на рішення суду й викину тебе з цього будинку просто зараз.

Різке схоплення за зап’ястя, і її пальці розтискаються, випускаючи жмут мого волосся.

Дана на мить ніби застигає в нерозумінні, потім її погляд наповнюється страхом. Вона намагається щось сказати, але Єгор грубо відштовхує її від себе.

— Забирайся звідси! Щоб навіть духу твого тут не було!

Вона, не чекаючи повторення, вихором вилітає з кухні.

Тиша.

Я повільно піднімаю руку до голови, розгладжуючи розтріпане волосся.

— Єгоре…

— Боляче? Що вона тобі зробила? — у його голосі звучить справжня тривога. Він кладе руку мені на плече.

— Та нічого. Просто не порозумілися, — відповідаю тихо.

Але дивлюся в його очі.

І вперше бачу там не байдужість, не злість, а… хвилювання.

Невже він справді переживає за мене?

Єгор бере мене за руку й веде до столу. Його пальці теплі, сильні.

Він захистив мене.

Повірити не можу.

Єгор став стіною між мною та Даною, не дав їй завдати мені болю.

— Якщо вона ще раз посміє…

— Не кричи, — зупиняю його. — Я сама з нею розберуся. Дана шукає провокацій і цим може нашкодити навіть тобі.

Єгор різко зупиняється. Його очі звужуються, а в куточках губ з’являється ледь помітна тінь усмішки.

— Ти неймовірна. І вмієш дивувати, — шепоче він.

А потім різко притискає мене до стіни.

Я не встигаю нічого сказати, бо він уже тут.

Його губи.

Його тепло.

Поцілунок.

Я мала б пручатися. Мала б думати про те, що нас можуть побачити.

Але думка лише одна: як він цілує? Які на смак його губи?

Владно? Ніжно?

"Прекрасна ніжність…" — думка блискавкою проноситься в голові, і я сама дивуюся собі.

Єгор цілує мене неспішно, впевнено, ніби хоче скуштувати кожну мить.

І я…

Я відповідаю.

Всупереч здоровому глузду, всупереч усім своїм страхам і болю минулого.

Бар’єри, які я так довго будувала, розсипаються в порох.

Ми цілуємося, поки дихання не стає уривчастим, поки світ навколо не стирається.

— Ох, Даріє… Якби ти змогла мені довіритися. Дати шанс усе виправити…

— Ти хочеш, щоб усе було по-справжньому? — запитую, ледве дихаючи.