9

Глава 9

Запах свіжо мелених кавових зерен п’янить, розливається в повітрі густими, гіркуватими хвилями. Але не настільки, щоб я могла забути слова Єгора про одруження. Вони оселилися в моїй голові, немов отруйний шепіт, який ніяк не вдається заглушити.

— Єгоре, мене здивували й навіть налякали твої слова про одруження. Звідки це взялося? Це звучить божевільно, — питаю, коли ми вдвох присідаємо за акуратний  стіл.

Уперше так близько один до одного. Сьогодні дистанція між нами неможлива, а значить, гострих поглядів не оминути.

Єгор мовчить. Просто дивиться на мене — довго, уважно, майже вивчає. Його очі приховують щось таке, що змушує мене відчувати себе загнаною в пастку. Я не знаю, що там — злість, байдужість чи щось гірше.

— Чому ти мовчиш? Скажи вже щось, — прошу, нервово крутячи гарячу чашку за годинниковою стрілкою, ніби намагаючись перемішати не тільки напій, а й власні думки.

— Я вже сказав, що це необхідність. Тому не поспішай відмовлятися. Це все одно станеться. Ми одружимося, хочеш ти цього чи ні, — його голос рівний, впевнений, навіть спокійний.

Ця байдужість лякає більше, ніж крики. Я чекаю роздратування, різких слів, але Єгор виглядає майже розслабленим. І злість, до якої я звикла, кудись поділася.

— Ти так спокійно про це говориш… А як ти собі уявляєш наш шлюб? А як же ненависть? — питаю з викликом, намагаючись триматися рівно, хоча всередині все стискається.

— Говори за себе, — хмикає, роблячи ковток кави.

Його рухи невимушені, а погляд — як у хижака, що знає: здобич уже в його лапах.

— Може, ще скажеш, що я тобі подобаюся? Що я не та "злостива сука", яка вкрала в тебе доньку?

Єгор різко ставить чашку на стіл. Його очі на мить темнішають, але голос залишається холодним:

— Мої почуття до тебе не змінилися, Даріє. Я все ще скажено злий на тебе. Але ситуація вимагає відкласти гнів убік.

Він схиляється ближче, і я майже відчуваю, як від нього віє небезпекою.

— Ці дві гієни неспроста поповзли до мого будинку. Вони знову спробують відкусити шмат моїх статків. Тому я повинен максимально убезпечити тебе й Меланію. І запам’ятай: нічого з того, що належить мені, ніколи не потрапить до їхніх брудних рук.

Єгор знову відкидається на спинку стільця, ніби розмова для нього закінчена.

А я… Я ледве тримаю чашку, бо пальці раптом стали крижаними.

— Але твоя дружина… хіба їй теж нічого не належить? — питаю, пильно вдивляючись у його обличчя.

Єгор ледь помітно стискає щелепи. Його погляд темніє, але не від злості — швидше від спогадів, які він не хоче озвучувати.

— Це довга історія, яку не розповісти за однією чашкою кави. Але ти повинна пам’ятати лише одне: єдиною моєю спадкоємицею є Меланія. Саме тому ми якнайшвидше повинні узаконити наші стосунки. Ти візьмеш на себе обов’язки господині й не дозволиш нікому забрати бодай щось у нашої доньки.

Його голос рішучий, твердий, як лезо ножа. Від цієї впевненості в мене мороз по шкірі.

— Я не втручаюся у твоє особисте життя, — починаю обережно, — але як ти собі уявляєш наш шлюб? Ти сказав перенести мої речі до твоєї спальні, але…

— Ніяких «але», Даріє, — перебиває він різко. — Ми одружимося, і ти зробиш усе, щоб ніхто не здогадався, що наш шлюб — не справжній.

Я ковтаю підступаючий клубок у горлі.

— Ти хочеш сказати, що не змушуватимеш мене… до близькості? — запитую майже пошепки.

Єгор ледь помітно знизує плечима.

— Звісно, ні. Як ти могла таке подумати? Я й пальцем не торкнуся тебе. Будь спокійною.

Його тон неймовірно спокійний. Занадто.

— Інтимні подробиці залишаться між нами, але на людях нам доведеться вдавати закоханих, — продовжує він. — Одразу після весілля я заповім усе своє майно Меланії. Вона зможе розпоряджатися ним після повноліття.

— Чому ти такий категоричний? — наполегливо питаю. — У тебе ще можуть бути інші діти. І дружина, яку ти… кохатимеш. Чому ми?

Єгор дивиться на мене довго. Його очі немов рентген — просвічують мене наскрізь, розкладають на частини.

— Зараз я залишу твоє запитання без відповіді, — каже зрештою. — З часом ти все зрозумієш.

— Я не знаю, що сказати… Це все звучить дивно, а виглядає ще гірше.

— Я розповів тобі про свої плани, щоб ти змирилася з ними. Прийняла ситуацію як є. Ми станемо чоловіком і дружиною… і хорошими батьками для Меланії.

— Сподіваюся, ти кажеш правду і мені не доведеться…

— Кожне моє слово — правда, — перебиває він. — У мене немає причин брехати тобі. Потроху звикай довіряти мені.

— Значить, відмова не передбачена? — кривлюся. — Ти знайдеш спосіб змусити мене, навіть якщо я скажу «ні»?

Єгор нахиляється ближче й раптом… посміхається. Без жодного натяку на напругу чи роздратування.

— Мені подобається варіант, де ти погоджуєшся одразу.

— Добре… Якщо потрібно, то ми оформимо наші стосунки. Але тільки заради Меланії.

— Домовились, Даріє. А тепер ходімо за обновками для тебе. Хочу бачити тебе сильною та впевненою.

Я кліпаю очима, трохи ошелешена різкою зміною теми.

— Я так давно нічого не купувала… — зізнаюся, відчуваючи легкий сором. — І за модою не стежила.

— Можливо, тобі потрібна допомога стиліста?

— Ні! Це зайве. Я сама впораюся.

— Тоді ходімо. Якщо вагатимешся, я допоможу.

Єгор Дмитрович сьогодні поводиться стримано. Навіть занадто стримано. Невже він усе це справді затіяв лише заради доньки?

Якщо він сказав правду, то мені нічого боятися. Можливо, мені варто перестати чинити опір і спростити наші стосунки. Ми можемо спробувати познайомитися ближче, знайти спільну мову. Ми можемо стати хорошими батьками…

Я ж бачу, як сильно Єгор старається.

Мабуть, і мені потрібно зробити крок назустріч.

— Добре. Ти, мабуть, експерт у підборі жіночих суконь, тому питатиму твоєї думки, — кажу з викликом, вперше дивлячись на нього без ненависті.

— Я радий, що ти одразу погодилася, — знову ця майже непомітна посмішка. — Сьогодні повідомимо всім про наше рішення.