7

Глава 7

Після невдалої розмови з Єгором я вирушила знайомити няню з Меланією. Якщо від хатніх справ я відмовилася, то турбуватися про комфорт доньки мене не зупинить жодна сила цього світу. Меланія — це моє все, моя маленька надія, і я готова віддати останні сили, щоб вона була щаслива.

Аліна, з якою я щойно поспілкувалася, справила на мене хороше враження. Вона явно любить дітей і знаходить з ними спільну мову без труднощів. Але я все одно залишалася настороженою. Спостереження ще не завершено, і я не збиралася розслаблятися. Хтозна, хто ці люди насправді.

Як тільки я переконалася, що з Меланією все гаразд, відчула дивне відчуття порожнечі. Наче в цьому будинку всі мають свої справи, а я — лише непотрібний спостерігач. І ось я стояла, не знаючи, куди подіти свої думки. Єгор зачинився в своєму кабінеті, схоже, забув про нас. Можливо, так навіть краще, бо коли він поруч, його погляд, важкий та пронизливий, завжди змушує мене відчувати себе чужою в цьому домі.

Обійшовши будинок, я прийшла до висновку, що всі працюють і зайняті, а я стою осторонь. І що ж мені робити? Як заповнити цей порожній час?

Я підійшла до вікна і дивилася на осінь, яка огортала сад своїми золотими барвами. Мені завжди подобалася осінь — її прохолодне повітря, запах землі після дощу. Якби я могла зараз вийти, прогулятися, просто подихати цим спокоєм, втекти подалі від цього дому, від цих стосунків, від того, що стало моїм життям.

Мрії… Мрії, які ніколи не здійсняться.

Але раптом мене осяяло: я не залишу це місце сьогодні, але завтра вирушу до міста і почну шукати роботу. Щось має змінитися, я не можу залишатися тут. Я маю змогу знову стати собою.

Саме в цей момент мій спокій порушив стукіт у двері. Грімкий, різкий, злостивий. Що за день сьогодні? Можливо, це важлива зустріч для Єгора? Але незважаючи на свої роздуми, я мусила відкрити двері. Ніколи не буду стояти посеред кімнати, вдаючи, що нічого не чую.

Підійшовши до дверей, я відкрила їх і побачила молоду пару. Хлопець та дівчина, або, можливо, чоловік і дружина? Їхня схожість була такою очевидною, що я не сумнівалася — це брат і сестра.

— Вітаю! Ви до Єгора? — намагаюсь прийняти вигляд служниці й стримано посміхаюся незнайомцям.

— Ти що, новенька? — запитує білявка з довгим пухнастим волоссям, її погляд був оцінювальним, ледве помітним. Як тільки вона усвідомила, що я не більше ніж служниця, її інтерес до мене зник.

— Я — Дарія. Якщо вам потрібен Єгор, то він зараз у своєму кабінеті. Якщо бажаєте, я можу провести вас, — намагаюсь бути ввічливою, але вже відчуваю, як мене принижують.

— Вона тупа чи просто перший день на роботі? — чую, як білявка звертається до свого супутника.

— Облиш, Дано. Не чіпляйся до людей, — мовить чоловік, але він не здається враженим її поведінкою. — Я — Олександр, можна просто Саша. Ми не чужі в цьому домі, навіть можна сказати свої, і де кабінет ми знаємо. Повертайтеся до своїх обов'язків… Даріє, а ми з сестрою самі розберемося.

Ті слова, його спокійний тон змусили мене відступити в сторону і відкрити їм двері. Родичі, значить, прибули. І Єгор не вважав за потрібне попередити мене про їхній приїзд. Як завжди — він вирішує все без моєї участі.

За мить з'являється Єгор, виходячи зі свого кабінету. Його погляд швидко ковзає по обстановці, і він одразу фокусується на родичах.

— Що відбувається? — питає він, але його голос не виказує жодних емоцій.

— Тут твої родичі приїхали. Якщо дозволите, я залишу вас, — відповідаю холодно, намагаючись не видавати свого внутрішнього гніву. Всі ці люди — не мої родичі, і я почуваюся чужою в цьому будинку.

Єгор, не обіцяючи нічого, дивиться на мене, потім говорить сталевим, грубим тоном:

— Зачекай, Даріє.

Я зупиняюся, хоч і в очах все палає від гніву. Його манера розмовляти — холодна і владна, навіть з прислугою не розмовляють так.

Заспокойся, Даріє! Зараз не час для сцен. Пізніше все йому скажеш в обличчя.

Я підходжу до Єгора, стаю поряд. Його присутність знову огортає мене, змушує відчувати себе ніби в пастці. Цікаво, чому я тут? Можливо, щоб у потрібний момент принести гостям каву чи воду, як завжди. Що я тут взагалі роблю?

Занурившись у свої роздуми, я не помітила, як змінився вираз обличчя Єгора, коли він побачив, хто прийшов. Він наче зморщився всередині, його очі стали гострими, як леза, а брови — злилися в одну суцільну дугу. Та я була занадто поглинута своїми думками, щоб звернути увагу на ці зміни.

— Ну привіт, Єгоре! — лунко вигукнула Дана, її голос був надто дзвінким і злісним, немов стара ворона, що квакає на вас із дерева. — Бачиться, ти не дуже радий нас бачити.

Здається, вона сама була готова насолоджуватися кожною миттю цієї конфронтації. Її губи скривилися в спотворену посмішку, що лише підкреслювало її злість. — Звикай, бо ми тут залишимося назавжди.

— Що? — вигукнув Єгор, і я зрозуміла, що навіть він не очікував такого повороту.

Дана й не збиралася спинятися. Вона обвела поглядом кімнату, немов займала вже територію. — Ти все добре почув. Відтепер ми житимемо в цьому домі на законних правах. Цей будинок, як і все навколо, належав Владиславі, а значить і нам.

— Що ти таке верзеш? — Єгор був у шоці, його голос розривав тишу, і це було відчутно, немов грім у серці.

— Ей, ти… Дарія, здається, принеси наші валізи до будинку! — наказала Дана, й її надмірно зверхній тон пробудив у мені внутрішнє обурення.

Щось всередині мене спалахнуло — це не була звична ситуація, не просто я як служниця. Вона намагалася командувати мною, але раптом Єгор схопив мене за руку. Його рука була міцною, здавалося, ніби він не тільки зупиняє мене, а й щось намагається захистити. І це був не просто порив — це був сигнал.

— Ти нікуди не підеш, — він дивився прямо в очі. Його голос став твердим, як камінь, а на обличчі — жодної емоції. — А ти, перестань наказувати. Дарія не служниця. Вона матір моєї доньки.

Ці слова відкинули всю неприязнь, яку я відчувала до Єгора. І вони так сильно вразили, що навіть Дана і її брат замовкли. Мовчки стояли, ображені і здивовані. Їхні обличчя, які щойно були повні гнівом, стали раптово порожніми, наче вони не могли зрозуміти, що сталося.