5

Глава 5

— І куди ти збираєшся посеред ночі? — голос Єгора, різкий, холодний, пролунав за моєю спиною, коли я несвідомо кидала до сумки якісь речі.

Від несподіванки підстрибую, немов спіймана на гарячому. Серце зривається з місця, а в голові калатає єдина думка: все. Кінець.

Чому він не спить у такий пізній час? Годинник на стіні безжально вказує другу ночі. Невже він мене вистежував? Стежив, чекав моменту, щоб спіймати на втечі? Я наївно вірила, що порятунок можливий. Дурна. Фіговий з мене конспіратор.

— Не твоє діло, — гаркаю, намагаючись приховати паніку. Голос тремтить, але я намагаюся говорити впевнено, навіть коли холодна хвиля страху огортає тіло.

На ліжку мирно спить Меланія. Нам би разом вибратися звідси.

— Перестань кричати. Доньку розбудиш, — різко шипить Єгор і, не даючи мені шансів, хапає за лікоть.

Його пальці вгризаються в мою шкіру, мов сталеві кліщі. Він навіть не дає мені часу пручатися — просто тягне коридором, наче злочинницю.

— Відпусти! Твої дотики мені огидні! — вириваюся, та марно. Його хватка — як кайдани.

Куди він мене тягне?

Темрява коридору змикається навколо, лише слабке місячне світло просочується крізь фіранки. Тіні спотворюють його обличчя, і я більше не впізнаю чоловіка, якого колись кохала.

Він зупиняється біля дверей кабінету, відчиняє їх ривком і силою заштовхує мене всередину.

— Те, що ти збиралася зробити, — найбільша помилка в твоєму житті, — його голос наповнений глузуванням і люттю. — Більшої ідіотки годі й шукати.

Він штовхає мене так, що я втрачаю рівновагу. Боляче гепаюся на шкіряний диван, вдаряючи лікоть об підлокітник. У грудях пече від приниження, а очі наповнюються злістю.

Єгор нависає наді мною, мов суддя, готовий винести вирок.

— Це більше ніколи не повториться. З цього моменту ти — на замку. І під охороною. Я не нехтуватиму безпекою доньки. Завтра ж ми переоформимо всі документи. А якщо не схаменешся, я спершу позбавлю тебе батьківських прав, а потім назавжди заберу Меланію.

Його слова, мов удари батога, лишають сліди на моїй свідомості. Викине з її життя. Позбавить мене найдорожчого.

— Ні… — здавлений шепіт зривається з моїх губ. — Це занадто жорстоко… навіть для тебе…

— Ти дала мені вибір? — з презирством кидає він.

Ковтаю клубок у горлі. Я не можу ризикувати Меланією.

Зціплюю зуби й говорю те, що він хоче почути:

— Я буду слухняною. Виконуватиму всі твої накази.

Єгор примружує очі.

— Хіба тобі можна вірити?

Я більше не сперечаюся. Я знаю, що зараз слова не мають значення. Має значення лише те, що я повинна зробити, щоб одного дня… вирватися звідси.

— Я зроблю все, як ти накажеш, — м'яко кажу. — Все, що хочеш.

Зараз протистояти Єгору немає жодного сенсу. Війна ще не почалася, а він вже переміг мене. 

-- Все, що захочу?

-- Так! -- з усіх сил намагаюся говорити впевнено. 

-- Роздягайся й доведи мені свою покірність. 

Мої очі округлюються від подиву. 

Якщо він хотів завдати мені болю, то свого домігся. Прикувати до цього будинку було для мене недостатнім покаранням. Тепер він принижуватиме мене на кожному кроці. Серце защеміло так, що, здавалося, ось-ось розірветься на шматки. Я можу стерпіти будь-які словесні образи. Навіть побої батогом не такі страшні, як близькість з Єгором.

 Для нього це  звичайна хіть, тільки й усього, а для мене моральне катування душі і тіла.

-- Що?

-- Ти добре почула те що я сказав. Роздягайся! Доведи, що на все готова заради Меланії. Навіть стати на коліна перед чоловіком якого ненавидиш усім серцем, якого зневажаєш і боїшся. Якого за першої нагоди готова навіть убити.

-- Ти..., ти знову хочеш це зробити зі мною. Як тоді... у лісі ...

Я щось говорила не складаючи слова до купи. Емоції тісно переплелися зі страхом. Я відчула, як тремтить усе моє тіло. Здригнулася від болючого уколу в серце й підняла на Єгора збентежений погляд. 

-- Не важливо, що я збираюся робити з тобою. Має значення те, на що ти зараз готова, -- зверхньо цілить негідник, скануючи мене холодним, пронизливим поглядом. 

-- Будь ласка, не роби цього зі мною. Після тебе я не можу бути з жодним чоловіком, -- зізнаюся у тому, в чому у звичайній ситуації ніколи б нікому не зізналася.

 У розпачі я опустилася на коліна й склала руки ніби збиралася  молитись. Я готова на будь-які приниження.

— Я в усьому тебе слухатимуся… більше навіть кроку не ступлю без твого дозволу.

Єгор одним ривком підняв мене з колін. Його очі блищали холодним, майже арктичним вогнем, а хватка була залізною.

— Як я можу тобі довіряти, коли ти тільки й робиш, що бісиш мене дурними вчинками, в яких зовсім немає логіки? — прогарчав він, стискаючи мою руку трохи дужче, ніж потрібно. — Ти ж поводишся як ненормальна!

— Але ж ти сам довів мене до цього! — слова вирвалися із грудей, обпалюючи горло. — Змусив принижуватись, вимолювати, плазувати перед тобою…

На його обличчі ледь помітно сіпнувся м’яз, та він швидко взяв себе в руки.

— То навіщо кажеш, що готова на все? Ти ні до чого зараз не готова, Даріє. Навіть думати тверезо не можеш.

Я опустила очі, стискаючи в пальцях рукави светра, ніби це могло мене заспокоїти.

— Я просто не знаю, як мені бути, — зізнаюся, бо не бачу сенсу брехати.

Мене наче викинули на холодну осінню зливу й наказали мокнути, доки не закінчиться дощ. Від холоду, що гуляв тілом, я мимоволі обійняла себе руками.

— Будь собою, будь мамою… будь розумною, — голос Єгора звучав стримано, навіть трохи втомлено. — Перестань піддаватися емоціям. Вони ведуть тебе хибним шляхом. Я не ґвалтую жінок. Заспокойся. Поводься чемно, і я обіцяю, що терпітиму тебе заради доньки.

Він говорив багато, але я майже нічого не чула. У вухах вібрував нестерпний шум, а тіло тремтіло не лише від холоду. Все, що я могла зараз, — це дивитися на нього й мовчати.