4

Глава 4

— Виходь, Даріє! Те, що ти просто сидітимеш, не змінить ситуації, — наказав Єгор, але я не поспішала виконувати його команду.

Мене наче заарештувало сидіння у машині. Я не поворухнулася, не підняла навіть пальця, лише дивилася у вікно на величезні ворота, що щойно зачинилися за нами. Меланія дрімала на моїх руках, і це принесло мені якусь незрозумілу тривогу. Моя маленька, моя єдина дитина. Усі мої думки оберталися навколо неї, і я відчувала, як серце стискається від того, що не можу її захистити від цього світу.

Єгор, він справді був зовсім не тим, кого я могла собі уявити. Та його темний погляд не зникав, його присутність ніби поглинала всю атмосферу. Це не просто заможний чоловік. Це людина, що носить свою таємничість, як броню. І я, здається, потрапила в його полон.

Цей будинок, цей розкішний особняк — він стояв на самому краю міста, наче палац із казки, обгороджений хвойними деревами. І мені на мить здалося, що я знову у лісі. Тільки замість мисливського будиночка я опинилася перед королівським палацом.

Осінні барви навколо просто вражали. Тут справжнє золото на гілках дерев, і повітря свіже, наповнене смаком сосен. І я... я почувала себе так, наче блукаю в сторонньому світі. Навіть у салоні авто мої легені наповнювалися чистим, свіжим повітрям. Якби не Єгор, я б сказала, що атмосфера тут ідеальна, і можна просто сидіти й насолоджуватися моментом. Навіть захід сонця здавався неймовірним. От би зараз мати фотоапарат... Я б вловила цей момент.

Я помітила, що до центру міста їхати не менше години, а до найближчого сусіднього будинку більше кілометра. Не знаю, чому це мені важливо, але таке помітила. Я стала занадто уважною до деталей, здавалося, навіть до незначних дрібниць, що оточують мене.

— Я сама нестиму Мел, — промовила я, коли Єгор намагався забрати доньку з моїх рук.

Моя гордість знову піднялася, але він не став слухати. Я й так була в полоні, і це мене дратувало. Я хотіла хоч щось залишити під своїм контролем.

— Не будь такою впертою, Даріє, — він тільки загарчав і обережно забрав Меланію з моїх рук. — Ходімо до будинку. Нам усім потрібно відпочити, — сказав він, не чекаючи, поки я погоджуся.

— Меланія! — виринаю з роздумів, і раптом, паніка охоплює мене, мов хижа тінь. Я підскакую й біжу за Єгором. — Меланія!

— Перестань думати, що я можу нашкодити рідній дитині, — промовляє він, обертаючись на мить.

Легко йому говорити! Він прийшов і розруйнував усе моє життя, а тепер наказує мені, немов має на це законне право.

— Не можу! Не можу не хвилюватися, бо я в полоні, у пастці у цього жорстокого мисливця, який за бажанням може закопати мій труп у лісосмузі, — видаю я, намагаючись приховати, як сильно трясуться мої руки.

— Ну й фантазія в тебе, — Єгор сміється, а його сміх звучить так, ніби він взагалі не чув моїх слів. — Та зізнаюся чесно, я б міг втілити твої божевільні думки в реальність. Хто ж мені заборонить? Я ж холодний убивця та ґвалтівник, — додає він, зареготавши і відмикаючи двері будинку.

Його слова боляче вдарили в моє серце. Вони були зухвалі, грубі, але мене все одно охоплювала паніка. Він дійсно міг це зробити. І чим більше він сміється, тим менше мені хочеться вірити в те, що це всього лише слова.

Я стисла кулаки і слідувала за ним, розуміючи, що я потрапила в гру, правила якої ще не знаю.

Моє тіло відчуло болючий напружений шок, немов колючий дріт обгорнув мене з усіх боків. Відчуття було таким, наче рот мій заповнили важкою, брудною багнюкою, щоб я більше не могла говорити, не могла відчувати нічого, крім страху. Господи, хто ж знає, що ще може прийти в голову Єгора?

— Проходь! — промовив Єгор, заходячи до коридору. Його голос звучав командно, і я не могла йому суперечити. Мені не залишалося іншого вибору, як просто йти за ним. Поки я ступала, сильний вітер пронісся повз і двері тихо зачинилися. Відчуття було таке, ніби моє серце раптом перестало битися, немов страх поглинав мене цілком.

Коридор здавався холодним і безжальним. І ось, переді мною, біля каміна, лежав собака — той самий лабрадор, Айрон, який колись допоміг мені врятуватися від його божевільного господаря.

Мої очі спочатку не вірили тому, що бачили, але Айрон, почувши мене, одразу піднявся і побіг до мене. Я думала, що він підійде до Єгора, але ні — собака замотав хвостом біля моїх ніг і лизнув мою руку. Мені здалося, що він пам'ятає мене. Він пам'ятає той момент, коли я була на межі втечі, коли він допоміг мені втриматися.

— Айрон! Гарний собака, — промовляю, присідаючи навколішки. Погладжую його голову і шию, відчуваючи, як тепло його шерсті розливається в моїх руках. В його очах сяє щастя, і я не можу стримати усмішки.

— Він тебе пам'ятає, — каже Єгор, ніби не звертаючи увагу на мої емоції.

— Угу... Не забув... — відповідаю я тихо, наче й самій собі.

— Айрон, місце! — звучить команда від Єгора, і собака поважливо йде на своє місце. — Зараз я повернуся і нагодую тебе. Ходімо, Даріє, я покажу тобі твою кімнату, — додає він, і знову звучить його наказ, що дратує мене до краю.

Єгор йде вперед, його кроки м’яко відлунюють по мармурових плитах коридору. Я йду за ним, мовчки. Що мені залишається? Я не можу нічого змінити. Тут я чужа, як завжди. І що далі? Що далі, коли цей чоловік вирішив, що він має право вирішувати моє життя?

І раптом мене охопив розпач. У колишні часи, коли я ховалася від нього, я боялася, але не так, як зараз. Зараз мої думки плуталися, а серце калатало в грудях, як скажене. Що буде з нами? Я була самотня, як і раніше, тільки тепер цей «мисливець» не давав мені навіть можливості втекти.

— Твоя кімната, Даріє, — сказав Єгор, відчиняючи двері в одну з кімнат. — Ти житимеш тут з Меланією. Це тимчасово! Коли кімната доньки буде готовою, вона перебереться туди. Дитяча розміщена поряд з нашими кімнатами, щоб ми могли бути поряд з нашою донькою в будь-який момент.

Його слова обрушуються на мене, але я не можу зосередитися на них. Це кімната, і, здається, вона не має значення. Вона не дасть мені спокою, бо я розумію, що мене оточують стіни, які зовсім не захищають.