3

Глава 3

— Господи, дай мені сил… і трохи більше, ніж я зазвичай прошу, — стиха застогнала я, кидаючи до валізи останні речі.

Все всередині стискається від страху й виснаження. Мені здається, ніби на плечі опустилася ціла планета, і тепер я повинна знайти спосіб втримати її, щоб не розчавити все, що мені дороге.

— Ти ще довго? — голос Єгора прорізає тишу, наче ніж. Він заходить до кімнати так, ніби має на це право, ніби цей дім усе ще його територія.

— Мені потрібно ще кілька хвилин. Меланія почала вередувати…

Ми обоє одночасно переводимо погляди на мою донечку. Вона сидить на ліжку, оточена своїми іграшками, й, здається, зовсім не помічає, що наше життя змінилося до невпізнання. Її маленькі рученята перебирають плюшевого зайця, а губи шепочуть щось своє, дитяче, далеке від того хаосу, що заполонив цей будинок.

Я бачу, як у погляді Єгора щось змінюється. Той хижий холод, що ще секунду тому випалював мене наскрізь, наче тане. Очі стають м’якшими, у них з’являється щось майже людське.

— Доця… моя доця… — його голос зривається на шепіт.

Мене пересмикує. Мої зуби стискаються так сильно, що починає боліти щелепа, але я продовжую мовчати.

Єгор присідає перед ліжком, уважно вдивляючись у Меланію, ніби намагається запам’ятати кожну рисочку її обличчя.

— Розкажи мені про неї, — раптом наказує він, і його голос знову стає важким, владним. — Я хочу знати все.

Його погляд пронизливий, майже нестерпний. У повітрі згущується напруга, і я розумію: якщо не скажу нічого, викличу новий спалах гніву. І хоча мені байдуже, що він відчуває, я не можу ризикувати — не зараз, коли поруч Меланія.

Але я не відчуваю докорів сумління. Він нічого не знає про доньку, і це правильно. Я захищала її, як могла, і навіть зараз, стоячи перед ним, не шкодую про свій вибір. Він не заслуговує бути батьком.

Хтось скаже, що дитина має право знати обох батьків. Що я чиню жорстоко. Але хто подумає про мене? Хто зважить, який вибір стояв переді мною?

Я вдихаю глибше, намагаючись зібратися.

— Меланії один рік і три місяці, але часом здається, що всі три, — нарешті промовляю я. — Вона мудра не по роках. Допитлива, уважна. Здається, вона все знає, навіть те, чого не могла б запам’ятати. Дуже кмітлива… Весела, добра, спокійна. Вона ніколи не створює мені клопоту. Вона… — я ковтаю клубок у горлі, — вона ідеальна дитина. І я люблю її більше, ніж власне життя.

Єгор слухає, не перебиваючи. Його обличчя залишається безпристрасним, але я бачу, як напружуються його пальці. Як у куточках губ з’являється ледь помітний рух.

— Розкажи детальніше, — каже він. — Яку кашу любить? Які іграшки, мультфільми? Я хочу знати геть усе.

Я ледве стримуюся, щоб не пирхнути. Йому раптом захотілося знати про неї все? Тепер? Після всього?

— І ще, — продовжує він, і його голос стає тихішим, небезпечнішим. — Що б ти сказала Меланії, коли вона запитала б про мене?

Моє тіло стигне.

Це питання залишається без відповіді. Навіть під страхом смерті я не скажу правди. Бо в моєму світі у Меланії немає батька.

— Мел не вибаглива до їжі. Вона їсть майже все… але терпіти не може вівсяну кашу.

— Хм… я теж її ненавиджу, — усміхається Єгор, але в його очах немає тепла. Вони уважно стежать за кожним моїм рухом, ніби намагаються розгадати, що я думаю.

Мої пальці нервово стискають тканину светра. Я знаю, що зараз прозвучить головне запитання.

— А про мене що? Що ти збиралася розповісти доньці?

Моя шкіра покривається мурашками. Він хоче почути правду чи лише підтвердження своїх підозр?

— Навіть якщо я поясню, ти все одно зрозумієш по-своєму, — я знизує плечима, намагаючись виглядати байдужою, хоча всередині все стискається від напруги.

— Зізнайся нарешті, що назавжди викреслила мене з її життя! — гаркнув він. Його голос був повний ненависті й прихованої погрози.

Чого він домагається? Загнати мене в глухий кут? Але ж я вже там.

— Дітям потрібні обоє батьків. Для Меланії ти і я — сім’я. Розумієш?

Його слова боляче б’ють по тому місцю в серці, де ще жевріє крихітна, зламана мрія про родину. Очі наповнюються сльозами, але я не дозволяю їм скотитися вниз.

Я опускаю голову й вперто мовчу.

— Я щасливий, що знайшов доньку, яку ти в мене безсоромно вкрала, — його голос знову змінюється, стає жорстким. — Я надолужу втрачений час. А з тобою… ми поквитаємося по-особливому.

Мене ніби ошпарює. Я піднімаю на нього погляд, і він ловить у моїх очах страх. Я бачу, як куточки його губ сіпаються від задоволення.

— Ти нічого не розумієш! — я мало не кричу, хапаючи Меланію за руку. Вона здригається, і я тут же м’якше стискаю її крихітні пальчики. — У нас із донькою свій маленький світ, а у тебе — свій. Ці дві паралелі не повинні перетинатися.

— Вони вже перетнулися, — холодно відрізає Єгор. — І назад дороги немає. Не плекай ілюзій, що зможеш викреслити мене з її життя. Цього ніколи не станеться.

Я бачу, як у ньому закипає гнів. Він стискає кулаки, ніби намагається стримати себе. Але найстрашніше — це не його злість. Найстрашніше те, що він раптом заспокоюється.

Про що думала ця безмозка істота, приховуючи від мене доньку? — проноситься в його голові. Невже вона справді сподівалася, що я її ніколи не знайду?

Єгор відчуває, як гнів випалює його зсередини. Він хоче розтрощити все навколо. Хоче, щоб вона відчула той самий біль, який він відчував усі ці роки.

Він знову кидає погляд на Дарію. Вона нахиляється до доньки, ніжно гладить її волосся, притискає до себе, ніби захищаючи від нього.

Вона справді її любить. Це видно в кожному русі, в кожному її погляді.

Жалість? Це не те, що він має відчувати. Тисячі дітей ростуть без матерів, і нічого. Меланія теж звикне.

Але щось у його нутрі похитнулося.

Він змушує себе думати про помсту, про біль, який має завдати Дарії. Він переконує себе, що вона має заплатити. І дорого заплатить.

Але потім… він знову дивиться на доньку. Бачить, як вона тулиться до грудей матері, як її крихітні ручки обіймають Дарію за шию, як її губи шепочуть: