2

Глава 2

Я ніби повернулася в минуле. Перенеслася в осінній ліс, де зустріла божевільного мисливця. Серце стиснулося, спогади накрили хвилею жаху, від якої на мить перехопило подих. Біль, колись пережитий, знову вирвався назовні, гострою голкою вп’явся в груди. Я дивилася, як цей мерзотник тримає на руках мою доньку.

— Доця! Моя донечка! Меланія... — голос зірвався на шепіт, а потім став гучним криком, повним відчаю.

У голові лунав тільки його голос. Огидний, владний, чужий. Я схопилася за холодну металеву ручку дверей. У скривавленій пам’яті спалахнули уривки болючих спогадів: страх, втеча, самотність. Але зараз не час піддаватися слабкості. Я маю боротися за свою дитину! Окрім мене її нікому захистити. Рішучість прокотилася хвилею по тілу, вирівняла спину, наповнила руки силою.

— Як ти могла приховати її від мене? — його голос гучний, повний злості. Очі блищать темним вогнем, губи скривилися у жорстокій посмішці. — Ти дорого заплатиш за те, що розлучила нас з донькою.

Я ледь не розсміялася. Яка маячня! Цей негідник думає, що може мене залякати? Пізно. Дуже пізно. Я вже не та наївна дівчина, яку він обманом затягнув у пастку. Я мама. І за свою дитину перегризу горло будь-кому, навіть тому, хто одного жахливого дня став лише біологічним матеріалом для її появи на світ.

— Меланія — моя донька, — холодно сказала я, зводячи підборіддя вище. — Те, що ти насильно запліднив мене, не робить тебе батьком. Думаєш, один випадковий сперматозоїд дає тобі право на неї?

Його очі звузилися, злість у них закипіла ще сильніше. Але мені байдуже. Перед очима пронеслися перші місяці вагітності, коли я боролася за виживання. Самотня, без підтримки, я рахувала кожну копійку, вибираючи між їжею та рахунками за газ, електрику, телефон. Відчай, що стискав серце, коли хотілося завити на весь світ від безсилля. І страх. Нескінченний, задушливий, що гнав мене з міста в місто, змушував ховатися, стискати руки на животі, оберігаючи життя всередині себе.

Після втечі я залишилася зовсім одна. Вагітна. Перелякана. Єдине, що тримало мене на плаву — любов до ненародженої дитини. Бабуся продала мою студію, розміняла свою квартиру, щоб я могла народити і не померти з голоду. У найважчі моменти свого життя я була одна. І зараз я не дозволю комусь, тим більше цьому виродку, змінити мою реальність.

Я ступила вперед. Очі спалахнули рішучістю. Він забрав у мене занадто багато. Але моєї доньки йому не отримати. Ніколи.

-- Це дві різні ситуації. Те, що між нами сталося, і те, що зробила ти, неможливо порівнювати.

-- Я не віддам тобі Меланію.

Страх пробирав до кісток. Він знову тут. Він знайшов нас. Його голос був холодним, як крига, а погляд — темним проваллям, у якому тонули всі надії.

-- Я вмію досягати того, що хочу. А тепер нагодуй доньку, і ми поїдемо звідси.

-- Ти не посмієш.

Мій голос зірвався на крик, але в ньому не було впевненості. Я відчувала, як тремтить кожен м’яз мого тіла, як холоне кров від його присутності. Це не може бути реальністю. Це кошмар, у якому я не можу прокинутися.

Я вихопила Меланію з його рук, саджаючи її у годувальне крісло. Трясучими руками беруся готувати кашу, намагаючись зібратися, але марно. Пальці неслухняні, наче чужі. Щоб хоч якось себе втихомирити, дістаю улюблену пастилу доньки, беру ніж і починаю нарізати її тонкими скибочками. Ніж у руці — єдина річ, яку я зараз можу контролювати.

Відчуття його погляду на собі змушує мене дихати уривчасто, серце калатає, немов пійманий у пастку звір. Він більше не відпустить. Щось підказує мені, що те, що він зробив мені в минулому, — лише початок. Найгірше ще попереду.

Чому? Чому він знову руйнує моє життя?

Той жахливий день я викреслила зі свого існування. Поховала спогади і вірила, що цього достатньо, аби вони не повернулися. Але тепер минуле стоїть переді мною у вигляді цього чоловіка, холодного й безжального.

-- Буде краще, якщо ти сама напишеш відмову від доньки.

Я подивилася на нього так, ніби переді мною стояв сам диявол, який вирвався з пекла, щоб довести мене до божевілля.

-- Ти кажеш це лише для того, щоб завдати мені болю. Жадаєш помсти!

Моє серце зжалося від страху. Що він задумав? Чи є у нього план, як відібрати в мене мою дитину? Я не можу допустити цього.

-- Все, що я хочу, — це бути зі своєю донькою. Надолужити час, який ти в мене вкрала, — гарчить він оскаженіло.

-- Ти не зможеш довести, що вона твоя. Я не дам дозволу на проведення ДНК-тесту.

Що я верзу? Дивлячись на Єгора та Меланію, навіть незнайома людина сказала б, що це батько й донька. Однакові очі, ніс, губи... Вона його точна копія. Жахливий збіг, від якого мене кидає в холодний піт.

-- А тебе ніхто не питатиме. Всі документи вже в суді. І рішення буде прийнято на мою користь.

Це ненормально! Я не можу дихати. Паніка наростає, затоплюючи мене, немов хвиля під час шторму. Страх. Безсилля. Відчай.

У цю мить я забуваю про все. Про столовий ніж у руці. Про небезпеку. Про раціональність. Я кидаюся на нього.

Мить забуття — і ось вже ніж в його плечі. Його очі розширюються від несподіванки, але не від болю. Він не кричить. Лише мовчки дивиться на мене.

Я жахаюся того, що зробила. Кров повільно просочується крізь його сорочку, темною плямою розповзаючись по тканині. Що я накоїла?!

Очі в очі. Ми обоє мовчимо. Я судомно кусаю губи, силкуючись зрозуміти, що тепер буде. Він може трактувати це як замах на його життя. Я нічого подібного не планувала. Це прикра випадковість у миті відчаю. Але чи повірить він мені?

-- Це випадковість, — шепочу, забираючи руку й затуляючи нею рота, щоб стримати крик. — Насправді я цього не хотіла...

Його погляд холодний, відсторонений. Він повільно торкається рани, потім дивиться на мене так, наче щойно зрозумів щось важливе. Щось, що змінить усе.

Я роблю крок назад. Мені страшно. Мені так страшно, що я боюся навіть ворухнутися.

А потім він посміхається. Ледь помітно. Моторошно.