1

Глава 1

2 жовтня 2020

І знову фатальна зустріч ...

    Люблю осінь! Вона заворожує мене своєю красою. Я обожнюю запах опалого листя, вологого повітря, прохолодного дощу й землі, яка мені чомусь завжди пахне хризантемами. 

Сьогодні сонячний та погожий день. Легкий вітерець легенько сипле пожовкле листя. Воно падає на землю наче золоті монети. Примружую око й милуюся останніми променями сонця. 

Скоро розпочнеться сезон дощів і нам з донькою доведеться сидіти в хаті. З гарячою чашкою чаю й у довгому светрі з розтягнутими рукавами ми сидітимемо біля вікна й дивитимемось, як по склі нещадно б'ють грубі краплі дощу. 

А зараз ще можна прокинутися зранку, зварити собі кави й поки ще донька спить, насолодитися тишею на сходах свого будинку. 

-- Меланіє, доню поглянь які гарні листочки, -- присівши біля візочка, показую доньці зібрані листочки бузку та вишні. 

Мел щось весело агукає демонструючи мені свої перші зубки. Здається моя донечка щаслива!

Сьогодні я вирішила висадити у ґрунт біля будинку кілька хризантем. Хоч я й не проживаю життя в достатку та все одно хочеться, щоб було акуратно та красиво. 

З того часу,  як втекла з дому, я живу самітницьким та непримітним життям. Довгий рік я боялася навіть показуватися людям на очі. Бачила у кожному перехожому шпигуна.  Мені здавалося, що ось я лише на хвилинку втрачу пильність і мене знову впіймає мисливець. Все тіло здригається, коли я згадую про нього. Кров холоне, коли пригадую, через що мені довелося пройти через мерзотника Єгора.

-- Мам, ... мама, ... 

Донька тицяє пухкеньким пальчиком на листочки. 

-- Так, моє сонечко, осінь справжня чарівниця. Бачиш, як гарно вона вміє фарбувати листочки. 

-- Мама, ... мама, ... 

Меланія знову тицяє пальчиком і нарешті я розумію, що її не цікавлять листочки. Увагу доньки привернуло щось позаду мене. Можливо вітер кружляє листя. Донька завжди сміється, коли спостерігає за цим.

Меланія вовтузиться у візочку так жваво, що аж шапочка сповзає на очі. 

-- Тримай, моє непосидюще щастя, -- даю їй зібрані листочки й беруся поправляти шапку, яка  з'їхала Меланії аж на ніс. 

-- Мама, ... мам, ... -- знову лементує донечка.

Що таке, моя радосте? -- питаю, цілуючи пухку щоку свого маленького  хом'ячка.

Крізь шум вітру я чую позаду себе кроки. Хтось твердо крокує плиткою, яка веде до мого будинку. Невже хтось з сусідів навідався в гості?

-- Так ось де ти сховалася від мене! -- Голос схожий на ричання гієни. Холодний, непривітний, різкий, ... повний ненависті.

Хто б це не був він може налякати Меланію. Різко встаю з колін й одразу відчуваю, що мене штовхнули на край обриву, з якого я зараз полечу в безодню. 

-- Ти??? 

Задкую назад аж поки не перечипаюся за візочок Меланії. Страх сковує моє тіло, серце завмирає, ноги підкошуються і я падаю на коліна. У скронях кров пульсує так, що  мимоволі обіймаю себе руками.

-- Боїшся! І правильно робиш, -- голосом солить відкриту рану на душі. Як він мене знайшов?

Я ж так обережно жила весь цей час. Ніяких друзів чи знайомств. Від улюбленої роботи відмовилася. Нічого! Лише донька і я. Навіть бабуся бачила нас лише раз. 

-- Чим ти думала приховуючи від мене мою доньку? -- наголошує на слові <<мою>> й ще більше додає мені страху. 

Меланія, ... вона може злякатися розлюченого незнайомця. Обернувшись до доньки, перевіряю чи з нею все в порядку. Переконавшись, що Мел лише зацікавлено кліпає очима розглядаючи мисливця, знову повертаюся до нього обличчям з німим запитанням <<Як?>>

-- Ти, мабуть, зараз думаєш, як я тебе знайшов у цій Богом забутій дірі? А в мене зустрічне запитання: чому ти запроторила мою доньку у цю сільську халупу? Хто дав тобі право позбавити її батька? Відповідай! -- стискає кулаки й кричить в обличчя. 

Мисливець розлючений. З його рота бризкає слина, а з очей сиплються злостиві іскри. Він готовий придушити мене на місці, але не хоче цього робити на очах у доньки.

-- Ти налякаєш мою доньку, -- затулюю руками візочок, ніби це якось мені допоможе. 

-- Ти жахливо виглядаєш. Не я, а ти лякаєш нашу доньку, -- бризгливо кидає в обличчя образливі слова. 

Не хотячи пригладжую волосся. 

Так я давно забула про салони краси, бо не маю на це ні часу, ні грошей. З того дня, як я взяла Меланію на руки ми не розлучалися ні на секунду. 

Зате негідник який знову прийшов руйнувати моє життя виглядає просто чудово. Акуратно підстрижене волосся стало ще коротшим ніж я пам'ятаю. Тепер воно у нього  посріблене сивиною. Бронзова шкіра, мабуть, ще недавно засмагала під палючим сонцем Середземномор'я. Брендовий одяг та елітне авто під моїм хитким парканом кричали, що життя Єгора облите шоколадом. Якщо у нього все так чудово якого біса він сюди приперся? 

-- Ти не маєш права мене ображати. Я живу так, як мені подобається. 

Не зважаючи на осінню прохолоду моє тіло горіло. Ще кілька хвилин тому моє життя мало чіткий план, а зараз все летить шкереберть і я навіть не уявляю, що з цим усім робити. Я знову у пастці. Можливо це все мені лише сниться. Тріпаю головою, але мара не зникає. Це реальність, Дасю! Жорстока, несправедлива реальність.

Він не чує моїх слів, бо зосереджує свій погляд на Меланії. Кілька хвилин вони безперервно витріщаються один на одного, а потім Єгор обережно робить крок до нас. У моєї доньки його очі. Ґудзики политі розтопленим какао. 

Здається він трохи заспокоївся й його погляд наповнився теплом. 

-- Меланія боїться незнайомих людей.

-- Значить ти назвала нашу доньку Меланія, -- усміхається й тягне руки до доньки, відсунувши мене в бік, наче непотрібну річ.

Чому вона не плаче? Завжди боїться незнайомих людей, а тут дивиться наче зачарована. Ще й витягнувши зі свого букета листочок, простягає Єгорові. Невже це рідна кров має таку силу?

-- Не торкайся її. Донька моя, а ти тут просто заблукавший мисливець. Забирайся геть, бо я викличу поліцію.