1

Глава 1

2 жовтня 2020

І знову фатальна зустріч ...

Люблю осінь! Вона заворожує мене своєю красою. Обожнюю запах опалого листя, вологого повітря, прохолодного дощу й землі, яка мені чомусь завжди пахне хризантемами. Осінь для мене – це час роздумів, затишку та тремтливої радості від кожного сонячного дня, який ще залишився в дарунок перед довгою зимою.

Сьогодні сонячний та погожий день. Легкий вітерець ніжно підхоплює пожовкле листя і сипле його, наче золотий дощ. Воно кружляє в повітрі, створюючи майже чарівний танок прощання з теплом. Я примружую очі й ловлю останні промені осіннього сонця, вдихаючи цей неповторний аромат – терпкий, пряний, трохи сумний. Він приносить із собою спогади, які я ще не готова відпустити.

Скоро розпочнеться сезон дощів. Ми з донькою будемо грітися в затишній кімнаті, згорнувшись у плед, з чашкою гарячого чаю в руках. Я у своєму улюбленому довгому светрі з розтягнутими рукавами, а Меланія – з її кумедними рожевими носочками. Ми сидітимемо біля вікна й спостерігатимемо, як великі, важкі краплі дощу стікають по склу, залишаючи прозорі сліди. За вікном буде холодно й сиро, а в нашому маленькому світі – тепло й безпечно.

А поки що – осінь у всій своїй красі. Вранці, коли ще всі сплять, я виходжу на ґанок із чашкою міцної кави, дозволяючи собі хоча б на кілька хвилин відчути тишу. Це мій час – мій і осені. Вона ніби обіймає мене, нашіптуючи, що я все ще тут, що я жива, що я змогла.

— Меланіє, доню, поглянь, які гарні листочки, — кажу я, присідаючи біля її візочка. У моїх руках – жовто-оранжевий листок бузку та червоний, мов жар, листок вишні. Вона агукає, весело сміється, демонструючи мені свої крихітні перші зубки. Я відчуваю, як серце наповнюється ніжністю та любов’ю. Моя донечка щаслива. А значить, і я теж.

Сьогодні я вирішила висадити у ґрунт біля будинку кілька хризантем. Вони завжди нагадували мені про силу й витонченість одночасно. Я не живу в розкоші, але навіть у простому житті можна створити красу. Маленький куточок спокою й гармонії серед хаосу світу.

З того часу, як я втекла, минув рік. Я жила у страху, ховаючись від людей, у кожному перехожому бачила небезпеку. Здавалося, що варто лише на мить втратити пильність – і мене знову впіймає мисливець. Моє тіло здригається від цих думок, а в пам’яті спливає його обличчя – жорстоке, холодне. Єгор... Його ім'я обпікає мою свідомість, змушує кров холонути в жилах.

Але я тут. Я посаджу хризантеми. Я розсміюся разом із Мел. Я житиму.

-- Мам..., мама... 

Донька тицяє пухкеньким пальчиком на листочки. 

-- Так, моє сонечко, осінь справжня чарівниця. Бачиш, як гарно вона вміє фарбувати листочки. 

— Мама... мама...

Меланія знову тицяє пальчиком, і нарешті я розумію, що її не цікавлять листочки. Увагу доньки привернуло щось позаду мене. Можливо, вітер кружляє листя. Донька завжди сміється, коли спостерігає за цим.

Меланія вовтузиться у візочку так жваво, що аж шапочка сповзає на очі. Її щічки розчервонілі від осіннього повітря, а рученята стискають кілька жовто-багряних листочків.

— Тримай, моє непосидюще щастя, — даю їй зібрані листочки й беруся поправляти шапку, яка з'їхала Меланії аж на ніс.

— Мама... мам... — знову лементує донечка.

Я всміхаюся, нахиляюся ближче й ніжно цілу її пухку щоку.

— Що таке, моя радосте? — шепочу, вдихаючи її теплий, молочний запах.

Крізь шум вітру я чую позаду себе кроки. Хтось твердо крокує плиткою, яка веде до мого будинку. Серце робить маленький стрибок. Невже хтось із сусідів? Чи, можливо, листоноша?

Але в наступну мить я розумію, що помилялася.

— Так ось де ти сховалася від мене! — Голос різкий, холодний, схожий на ричання хижої тварини.

Меланія замовкає. Її очі широко розплющені, наповнені незрозумілим для неї страхом. У маленьких пальчиках стискається листя, неначе це її єдиний порятунок.

Я різко встаю з колін. Холодне відчуття прокочується тілом, мов хвиля. Мене штовхають, але не фізично — ці слова, цей голос збивають з ніг, мов удар у груди. Я немов стою на краю обриву, над чорною безоднею.

— Ти?.. — слово виривається шепотом, що застряє у горлі разом із жахом.

Фігура переді мною зловісно застигла. Очі палають гнівом, а губи викривлені у хижій посмішці. Серце калатає у грудях, але я знаю одне — я не можу дозволити страху заволодіти мною. Адже поруч — моя донька. Моє життя. Моя Меланія.

Задкую назад, аж поки не перечіпляюся за візочок Меланії. Холодний страх хвилею накриває моє тіло, серце завмирає, ноги підкошуються, і я падаю на коліна. Кров у скронях пульсує так сильно, що мимоволі стискаю плечі руками, ніби намагаючись сховатися у власному тілі.

— Боїшся! І правильно робиш, — його голос ріже, немов лезо, по живому, сипле сіль на відкриту рану душі. Як він мене знайшов?

Я ж була такою обережною всі ці роки. Жила, ніби тінь, без друзів, без знайомств, без права на нормальне життя. Відмовилася від улюбленої роботи, від міста, від усього. Лише я і моя донька. Навіть бабуся бачила нас лише раз. І ось він тут. Він знайшов нас.

— Чим ти думала, приховуючи від мене мою доньку? — його голос стає гучнішим, а наголос на слові "мою" віддається гупанням у моїх грудях. Хвиля страху накочується з новою силою.

Меланія… її маленький світ не знає темряви страху, не знає болю втрати. Вона ще не розуміє, хто перед нею, і що відбувається. Обернувшись, я бачу, як вона, зацікавлено кліпаючи великими очима, уважно розглядає незнайомця. В її погляді немає страху. Поки що.

Я знову повертаюся до нього. Моє німе питання висить у повітрі: "Як? Як ти нас знайшов?"

— Ти, мабуть, зараз намагаєшся збагнути, як я тебе знайшов у цій Богом забутій дірі? — він іде вперед, а я рефлекторно відступаю назад. — А в мене зустрічне запитання: чому ти запроторила мою доньку в цю сільську халупу? Хто дав тобі право позбавити її батька? Відповідай! — його голос розриває простір, а кулаки стискаються з такою силою, що кісточки біліють.