Розділ 17

Це вже було занадто! Перший день роботи в палаці, а подій – на цілий місяць! Якщо так й далі піде, то до повернення Тревоя можна буде десять разів посивіти й один раз збожеволіти, бо двічі вже не вдасться.

– Яким чином це сталось? – ледь стримався, щоб не гримнути на графа, Альвіс.

– Ніхто не бачив, – знизав той плечима, не особливо переймаючись якоюсь претенденткою, котра, можливо, ніколи й не стане фрейліною – мало хто де падає. – Її знайшли вже непритомну.

– І чому ви вирішили, що вона впала, а не її штовхнули, вдарили? – Айверн вже мало не закипав від злості. – Де були охоронці, що чергують на поверсі?!

– На місці вони були, – невдоволено смикнув бровою Велґот. – Але в той момент, коли леді Ванґор скрикнула і впала, вони обидва дивились в інший бік. Коли ж зреагували на голос – вона вже лежала непритомна, і поблизу не було нікого.

– Зрозуміло, – сердито процідивши крізь зуби, Альвіс попрямував до цілителя – спершу варто було б розпитати саму постраждалу, а вже потім шукати, чи не шукати підозрілості.

Сам факт падіння і факт неуважності охоронців – підозрілим не був, поки не зводити їх разом. Два охоронці, котрі стоять в різних кінцях коридору, цілком можуть в якийсь момент подивитись не на коридор, а на сходи, наприклад. Але, якщо цим самим коридором хтось йде – увага завжди потягне погляд до цього ходока. Міг бути ще інший варіант: дівчину побачили і відвернулись, а вона в цей момент чомусь… впала. Останнє в будь-якому разі здавалось підозрілим. Розвіяти, чи посилити підозри могла тепер лиш сама леді Ванґор.

Цілительська зустріла його запахами ліків і квітів. Квіти переважали, оскільки королівський цілитель вважав, що природні запахи вже самі по собі є цілющими, тому, в його царині царювали він і квіти! Здебільшого матіоли й верес. Кілька хвилин перебування в приміщенні – і ти вже чув лише квітковий аромат.

Леді Ванґор, на щастя, вже навіть сиділа, обережно потираючи потилицю, а появу Альвіса зустріла мало не з щасливою усмішкою, чим дещо його спантеличила, хоча він миттю викинув з себе цю емоцію, щоб не відволікала.

– Як ви почуваєтесь, леді Ванґор? – присів перед нею навпочіпки Айверн.

– Добре, дякую! – ще ширше всміхнулась вона, демонструючи милі ямочки на щічках, котрі він чомусь не помічав раніше. Та й не дивно з усіма подіями. Але вони їй страшенно пасували! Ямочки, звісно. Бо останні події точно не пасували нікому.

Альвіс повернувся до цілителя – високого кремезного чоловіка, котрий одним своїм виглядом ламав усі уявлення про колег. Ірлен Канор всю свою багату практику набув, перебуваючи на військовій службі, і багатьох своїх пацієнтів буквально виніс на собі. Переказували, що він ще й бойовим магом був далеко не останнім, тож, не дивно, що одного разу його запросили в палац: бойовий досвідчений цілитель – просто знахідка!

– Що скажете, дьєре Канор? – Альвіс з повагою дивився на цього чолов’ягу, котрий точно міг помітити те, що інші пропустили.

– Струс мозку, – одразу ж почав той з констатації фактів. – Наслідки я ліквідував. На щастя, кістки черепа залишились цілими. Якийсь час леді Ванґор ще відчуватиме слабкість, але це дія ліків і магії. Тому, я рекомендував би їй пару днів полежати. В усякому разі, утриматись від активних пересувань, – ніби вже підозрюючи її в протилежному, з осудом подивився він на дівчину.

Підбадьорливо всміхнувшись постраждалій, Альвіс підвівся й відвів цілителя в сторону:

– Ви ніякого стороннього впливу при обстеженні не виявили?

– Маєте рацію, – тямуще кивнув той, і в його погляді промайнуло навіть щось схоже на повагу. – На жаль, не можу сказати з впевненістю – що саме, але таке враження, що леді Ванґор потрапила під дію якогось закляття. І цей вид магії мені невідомий.

Альвіс вже вкотре подумки подякував своєму братику за таку насичену пригодами службу, а вголос подякував цілителю:

– Це дуже цінна інформація. І… – він трохи винно глянув на співрозмовника, – …мені ж не треба нагадувати вам, що ніхто зі сторонніх про неї знати не має?

– Кхм… Бароне Айверн! – тепер вже осуд в погляді цілителя адресувався конкретно йому. – Мені дійсно не треба нагадувати подібні речі.

– Я так і думав! – розкланявшись з ним, Альвіс повернувся до дівчини й подав їй руку: – Прошу, леді Ванґор. Я проведу вас до ваших покоїв.

Вдячно всміхнувшись, вона поклала свої тендітні пальчики на його широку долоню і підвелась. До самих дверей цілительської, дівчина йшла мовчки, але, як тільки вони опинились в коридорі, потяглась до його вуха та зашепотіла:

– Це було не випадкове падіння. На підлозі хтось розлив щось слизьке. Буквально трохи. Але я так захопилась своїми думками, що не встигла відчути той ланцюжок, що вів мене вступити в розлите, і я… – Аеліра важко зітхнула, – …послизнулась. Та в останній момент біля мого вуха прошелестів чийсь шепіт: «Хочеш жити – забирайся звідси!»

А це вже був не жарт. Дівчині могло й не пощастити з падінням. Виходило, що проклятійниця, на яку вони вже давно полюють, знаходиться десь поблизу, але тепер діє абсолютно чужими руками. Тобто, проклятійниця знайшла ймовірницю. Загнала її до кута… можливо, тим самим браслетом. А тепер та ймовірниця намагалась розчистити собі шлях до місця фрейліни. Він же, наразі, знав лиш одну ймовірницю, котра йшла з ним поруч.

Альвіс покосився на дівчину. і його погляд було миттєво перехоплено:

– Бароне Айверн! – щічки юної графині яскраво спалахнули обурено-червоним. – Ви дивитесь на мене так, ніби це я винна у всіх ваших негараздах!

Чоловік відвів очі й зітхнув: в чомусь вона мала рацію, але з однією поправкою – в усіх його нинішніх негараздах винним був любий братик! А з цього вже витікали негаразди, пов’язані з принцом, з нею, та й з усім палацом!

– Помиляєтесь, леді Ванґор, – якомога м’якше усміхнувся їй Альвіс. – Я лиш будував у своїй уяві вашу розповідь. Ви нікого, окрім охорони, не помітили поблизу?