Розділ 16

Альвіс поморщився: не любив він воювати з жінками! По-перше, сама ідея була неприємною! Жінка – це таке неземне миле створіння… мало б бути. А тут… По-друге, жіноча логіка інколи такі зигзаги виписувала, що простежити послідовність дій – було просто неможливо! Тому, залишалось лиш поспівчувати самому собі й пообіцяти братику страшну помсту. Він там зараз насолоджувався любощами з молодою дружиною, а Альвіса кинув на поталу цілій навалі охочих стати фрейлінами. І невідомо, що гірше: ловити проклятійницю з ймовірницею, чи опинитись в центрі хаосу під назвою «відбір»?

– Це все? – звів він спокійний погляд на хазяйку закладу. Альвіс давно засвоїв, що людям такого сорту ніколи не можна демонструвати свої справжні емоції – коли-небудь використають проти тебе.

– Звісно, що ні, – хижо всміхнулась та. – Який тобі толк від цього знання? Довелось ще трохи похитрувати, щоб з’ясувати – хто замовник.

– Дай вгадаю, – вираз обличчя Теяри був надто красномовним, щоб не здогадатись: – Леді Савой?

– Це ти сказав, любий, – майже прошепотіла вона. – Я завжди вважала тебе найрозумнішим з усіх чоловіків, яких я бачила. А бачила – багато.

– Ти мені лестиш, – стримано всміхнувся Альвіс.

– Я лещу лиш клієнтам, – роздратовано хмикнула жінка. – Ти – не той клієнт, якому треба лестити.

– Тоді, я, мабуть, порадію, – підвівшись, він потягнувся через стіл і, підхопивши її за витончені, мов у леді пальчики, схилився до них в поцілунку. – Дякую, Теяро. Якщо дізнаєшся ще щось цікаве: як мене сповістити – ти пам’ятаєш.

– З дівчатками теж розважитись не хочеш? – притримала вона його за руку.

– Часу немає, Теяро. Хай без мене розважаються.

– Ага! Заплатив їм за красиві оченята! – пирхнула хазяйка. – Розбестиш.

– Має ж хтось і побалувати їх, – підморгнувши, потягнув на себе руку Альвіс.

– Останнім часом – тільки ти їх і балуєш, – вже зовсім похмурилась жінка. – Ніхто ж не думає – чому вони тут опинились.

– Я знаю, – усмішка в одну мить зникла з його обличчя.

– Іди вже! – махнула вона на нього рукою. – Я ж бачу, як ти переминаєшся.

– Пробач, Теяро. Дійсно справи, – сумно всміхнувшись, він вискочив за двері й рушив до чорного ходу, щоб не перетинатись ні з дівчатами, ні з їхніми клієнтами.

Обійшовши будинок, Альвіс відв’язав свого коня й помчав знов у Департамент, знімаючи на ходу з себе ілюзію, проте, не надто сподіваючись на якийсь результат. Мета тих, хто стояв за цією справою – мала надто високу ціну, щоб робити подібні похибки. Але він точно знав, що інколи все ж помилялись навіть віртуози. От тільки не завжди був час на очікування.

Хлопці зустріли його похмурими поглядами, тому й розпитувати – необхідності не було, і він повернувся до палацу. Найлогічніше, що він міг би зробити – піти та попередити короля. Але… всі знали, як він любить свою сестру, й почувається винним у її вдівстві. Тому, кидатись голослівними підозрами без фактів – гарантовано вилетіти зі служби. А тоді ця мила особа королівського походження безперешкодно дістанеться принца. Доведеться шукати сліди і докази.

Та по поверненню до палацу – шукати довелось принца… Цей монарший бешкетник знов встиг зникнути з поля зору охорони, котра, мов ужалена, носилась територією палацу, намагаючись не трапити на очі королю, котрому буде дуже цікаво дізнатись, де подівся його любий, ретельно охороняємий синочок? Та, судячи з переляку на обличчях охоронців – вже не ретельно. А Велґот, котрий стояв поруч, схоже, дуже докладно пояснював бійцям і хто вони, і що на них чекає, якщо в найближчі пів години вони не знайдуть принца.

– Де ви його бачили останній раз? – наблизився до охоронців Альвіс.

– Він увійшов до покоїв леді Алдер разом з леді Дамей, – похмуро звітував один з охоронців. – Потім звідти вийшли обидві леді, але вже без принца. Коли ми поцікавились в них – де принц? На нас подивились так, ніби ми несповна розуму, та відповіли, що його з ними не було взагалі, – охоронець важко перевів подих й продовжив: – Ми влетіли до покоїв, але принца там дійсно не було.

– Сліди під вікнами шукали?

– Жодного сліду! – буркнув охоронець.

Альвіс приречено закотив очі – цього йому лиш бракувало! Але знайти принца треба було терміново:

– Де обидві леді?

– Замкнули в тих же покоях під арешт, – доповів за них Велґот.

– Я хочу з ними поговорити, – рушив до дверей Айверн.

– Гадаєте, бароне, вам вони скажуть більше? – хмикнув у спину йому граф.

Та Альвіс не збирався гадати. Увійшовши всередину, він на власні очі побачив неймовірно милу картину: принц сидів за столом разом з леді Дамей і грав з нею в шахи. Леді Алдер сиділа неподалік у кріслі й читала якусь книгу. На його появу всі троє підвели голови.  

– Бароне! – радісним посміхом сяйнув на нього принц. – Ви вже повернулись?

– Якщо я не схожий на ілюзію – то повернувся, Ваша Високосте, – кивнув й озирнувся на ошелешених охоронців.

– Зіграєте з нами в шахи? – вказав на дошку принц.

– Дякую, але з мене вистачає партій, – Альвісу точно було не до гри. Тепер не завадило б дізнатись: Його Високість просто розіграв охоронців? Чи йому треба було кудись зникнути ненадовго? А сліди принц теж вмів замітати, тож, не дивно, що під вікнами залишалось все невинно чисто. Або ж це був хід на майбутнє: за іншим разом охоронці, щоб не пошитись в дурні – не стануть перевіряти. А цьому монаршому капоснику цього й треба. – Перепрошую, Ваша Високосте! – шанобливо мотнув він головою. – Схоже, вийшло непорозуміння. Леді… – повернувшись до дівчат, Альвіс прискіпливо вдивлявся в найменший порух брів на обличчях обох, щоб помітити хоч якісь емоції, – …арешт з вас знято.

– Ви дуже люб’язні, бароне, – прохолодно всміхнулась йому леді Дамей. – Не могли б ви поставити охороні на вид – що таким чином з порядними леді не поводяться?

Альвіс покосився на принца, очікуючи реакції й того, але він вперто роздумував над ходом.