Розділ 15

В принципі, дружніх обіймів Альвіс і не очікував. А від кого? Від Таллі, якого він винагородив спочатку закоханістю у тепер вже дружину Тревоя. Дурнуватою закоханістю… коли він її ледь не на руках носити збирався… при всіх… Поки Тревой його не приспав. А от далі з пастки його витягувала чарівна Велорі. Розумниця, якою він і сам захопився, але-але… Обрала вона його брата.

В Сілера теж був свій рахунок після рахування дверей у пастці і, якби не знову ж таки Тревой з Велорі – шукав би довго. Альвіс, звісно, не збирався втілювати свою обіцянку – навіки замкнути слідчих в ментальних пастках, але ж тоді цього ніхто не знав. Тож, нерви він потріпав усім.

– Двері не сплутав? – першим буркнув йому Сілер. – Точно відрахував?

– Та наче ще не розучився, – стримано всміхнувся у відповідь на справедливу шпильку у свій бік.

– Тоді, схоже, ми опинились не за тими, – підвівшись, зібрався демонстративно вийти з кабінету Таллі.

– Хлопці! – Альвіс заступив двері. – Я вже перепрошував. Можу ще раз перепросити, оскільки дійсно винен. Але зараз справа стосується не мене – державної безпеки.

– Королівським сімейством прикритись вирішив? – Сілер, на відміну від товариша по службі, тікати з кабінету начебто не збирався.

– Ви ж обидва знаєте, що я це роблю на прохання Тревоя, тому, справа абсолютно не в мені – вважайте, що ви мене не знаєте, – розвів він руками, натягуючи на обличчя прохальний вираз.

– Ну, ти ж тепер наш начальник! – повертаючись до свого столу, їдуче пирхнув Таллі. – Командуй!

Альвіс зітхнув (а на яку зустріч він ще розраховував?) і, наблизившись до столу Сілера, поклав перед ним згорток з браслетом:

– Ця річ проклята, й доволі сильно. Прокляття я поки не знімав, сподіваючись розібрати почерк проклятійника – можливо, пощастить вийти на нього саме через прокляття. Прокляття не персональне, на жаль, тому, ризик підхопити його – цілком реальний. Слідів, окрім лапок одного єнота, я не знайшов. А це значно полегшило б пошук зловмисника. Тому, досліджувати з усіма пересторогами.

Сілер підтягнув до себе згорток й обережно розгорнув його:

– От чому такі гарні речі – такі небезпечні?!

– Щоб на них швидше кидались, – похмуро зазначив Альвіс. – В такі пастки найбільше жінки потрапляють, – він трохи помовчав і додав, зітхаючи: – І єноти.

– Єнот хоч не постраждав? – їдуче поцікавився Таллі.

– На тварин це прокляття не діє, на щастя.   

– Щасливчик! – вишкірився він на Айверна. – На відміну від нас.

– Мені до кінця днів своїх перепрошувати? – він розумів їхню образу, але зараз справа була не його особистою.

– А сенс? – буркнув Сілер. – Можеш йти охороняти королівство далі. Якщо щось знайду – надішлю сповіщення. Не знайду – теж повідомлю.

– Дякую! – вклонився він ледь не в пояс і вийшов.

Тепер йому треба було зустрітись з однією людиною, котра завжди була в курсі всіх новин кримінального світу. Хоча, минулого разу вона знала далеко не все. Хотілося, щоб цього разу спливла бодай якась інформація.

Проїхавши верхи найбільш респектабельні квартали Арінора, Альвіс накинув на себе ілюзію, змінюючи зовнішність, і звернув до вулиці, що хвилин за десять вивела його до досить великого будинку з червоного каменю й дуже красномовною вивіскою, на якій красувалась надкушена апетитна ягода трояндової суниці над промовистою назвою «Солодка насолода», від якої в нього вже́ зуби зводило. Яку насолоду там пропонували – було й так зрозуміло, як і те, чому цей дім обходили десятою дорогою добропорядні дьєри*. Не всі, звісно. Декотрі, чоловічої статі, періодично все ж зазирали… озираючись, щоб бува, хто не помітив.

Всередині було весело і гамірно. І яскраво. Як і належало подібному закладу, інтер’єр мав розбурхувати уяву й бажання клієнтів, тому, все було в червоних кольорах всіх можливих відтінків. Навіть магічні світильники змінювали світло від ніжно-рожевого до виклично-кривавого.

Не встиг Альвіс зробити й пари кроків, як до нього миттю підлетіли дві апетитні красуні:

– Дьєре Тайріл! – спокусливими голосами защебетали вони, називаючи іншим іменем – тим, під яким його знали в тіньових колах столиці. – Ми думали, що ви про нас забули! Як же ж так?! Без вас тут було нудно!

– Дівчатка! – чоловік обійняв їх за талії. – Ви дорого коштуєте! Треба ж було заробити.

– То ми сьогодні повеселимось? – оживились ті.

– Тримайте! – діставши мішечок з монетами, віддав він одній з них. – Замовляйте на всі!

– О! Ви – диво! – повиснувши на ньому з обох боків, потяглись вони до його щік, щоб цмокнути.

– Відчепились від нього! – глибокий грудний голос за їхніми спинами змусив дівчат смикнутись й озирнутись. – Отримали своє – марш до клієнтів! – повторення очікувати ніхто не став, і їх в одну мить залишили наодинці, наскільки це було можливим у людному холі.

Альвіс повернувся до жінки: не надто висока, але струнка й фігуриста – вона була старшою за своїх дівчаток, та вік її абсолютно не псував. Навпаки, вона здавалась ще більш цікавою – як добре витримане вино, котре смакують довго й з особливим задоволенням. Навіть колір її волосся дуже нагадував цей п’янкий напій.

– Теяро, – стримано всміхнувшись, він схилився до її щоки з поцілунком. – Маєш шикарний вигляд!

– Не лестись, приблудо! – ляснула вона його по плечу. – Знов треба щось вивідати?

– Як завжди, красуне!

– Ходім в мій кабінет.

На диво, кабінет хазяйки закладу було витримано в абсолютно не кричущих пастельних кольорах: нічого вульгарного, нічого зайвого – робочий стіл, два крісла і диван. Альвіс опустився у крісло біля столу, а жінка, котра начебто збиралась сісти у своє, різко розвернулась і в одну мить опинилась в нього на колінах:

– Може, ми нарешті зробимо те, про що шепочуться всі мої дівчатка? – вона ніжно ковзнула пальчиками по його щоці, спустилась до шиї і поступово добралась до верхнього ґудзика сорочки. – А то навіть образливо: вони про це говорять, ледь не смакуючи деталі, а я їх і не пробувала.