Розділ 14

Альвісу вже не стогнати – кричати хотілось! Підмінив братика на свою голову… Добре, якби той хоча б поруч був – з ним все ж легше вдалося б справитись з цим всім хаосом, що встиг навалитись просто протягом кількох годин його перебування в палаці! І, схоже, це були лиш квіточки.

Він витріщився на дівчину: магія ймовірностей – надто рідкісний дар. А відчути її присутність вкрай важко, якщо ти цим даром не володієш. Тоді, виходило…

– Ви… ймовірниця? – висновок напрошувався сам.

– Я сподіваюсь на вашу порядність, бароне, – Аеліра дивилась на нього настільки довірливим поглядом, що зрадити її відвертість його совість йому б не дозволила. – Ви ж знаєте, як ставляться до ймовірників – нас мало не одразу записують у злочинці.

– Якби люди з цим даром, подібним не займались – ніхто б на них так не думав, – зазначив він з дуже повчальним виглядом, за яким ховалось його власне далеко не завжди чесне життя.

– Можна подумати, що єдині маги, хто вчиняє злочини – це ймовірники! – цілком справедливо обурилась дівчина. – А проклятійники з ілюзійниками – просто святі люди!

Альвіс не став сперечатись. По суті, вона мала рацію, але, якщо брати до уваги сухі цифри. Якщо ж взяти співвідношення злочинців відносно їхніх здібностей, то ймовірники були б найбільшим головним болем Департаменту. Добре, що їх народжувалось вкрай мало.

– Ніхто не святий, – цифри – цифрами, та його зараз цікавило дещо інше: – Чому нікому невідомо про вашу магію? В документах зазначено лиш стихійну – магію води.

Юна леді сумно похитала головою:

– Батьки з дитинства вчили мене приховувати мій головний дар, оскільки боялись, щоб хтось не скористався мною. І, знаєте… – вона звела на нього погляд, в якому не було й краплі жарту: – …ви б ніколи і не дізнались про це, якби я не відчула, що хтось створює ймовірності, вплітаючи в них події з принцом. Він не просто так повиснув на гілці і впав з неї.

Альвіс насторожився: це була серйозна заява, але з деяким нюансом.

– Падіння з такої висоти – навряд чи могло б серйозно нашкодити Його Високості. Синці такого штибу – не вбивають.

Аеліра подивилась на нього так, як дивиться доросла людина на дитину, яка вже котрий день вчить один і той самий урок, але вивчити не може:

– Ви взагалі знаєте, як діє магія ймовірностей? Щоб створити потрібний ланцюжок подій – доводиться витрачати місяці! Це, якщо необхідно отримати максимально ідеальний варіант і ніде не викрити себе. Чим менше часу на підготовку – тим більше шансів попастись. Як-от сьогоднішня ймовірність – вона явно спліталась на ходу. І робили це, скоріш за все, з однією метою – створити гачок і вчепити його на принца, щоб одного разу гарантовано підвести його до потрібного ланцюжка подій.

– Котра з претенденток? – Альвісу дуже хотілось вірити, що, зрештою, йому мало б пощастити.

Але щастя вередливо показало язика.

– Навіть свіжо-сплетена ймовірність втрачає свій вектор, розпорошуючись у просторі, оскільки має залучити до дії багато складових, – приземлила його дівчина. – Це міг бути будь-хто. Хтось спостерігав з вікна, чи стежив з-за рогу – не має значення. Відстань тут не грає великої ролі, якщо ти бачиш об’єкт, на який треба вплинути.

На власний сором, Альвіс не надто цікавився всіма тонкощами цієї рідкісної магії саме через її рідкісність, тож, і досвіду спілкування з ймовірниками в нього не було. Зате точно знав, що виявити ймовірника, не бувши ним – практично неможливо. Жоден артефакт не проявить цей дар, оскільки цей маг миттю збудує ймовірність прояву будь-якої іншої магії. І звичайні антимагічні кайданки на них не діяли.

– Де гарантія, що це не ви? – чим далі – тим більше підозр виникало в нього щодо цієї дівчини.     

Аеліра ошелешено витріщилась на нього:

– А навіщо б я вам розповідала?!

– Щоб відвести від себе підозру.

– Яка підозра, якщо ще кілька хвилин тому ви не знали про мої здібності?! – обурилась вона. – І ніколи не взнали б!

– Я б не був таким впевненим щодо «ніколи», – глузливо смикнув кутиками рота Альвіс. – І ви це розуміли, тому, вирішили зіграти на випередження й відвести від себе підозру.

– Ну, знаєте! – сердито пирхнувши, дівчина крутнулась та рушила до входу в палац. – Розбирайтесь далі самі! – кинула через плече, навіть не озирнувшись.

– Леді Ванґор! – обігнавши, Айверн загородив їй шлях: – Я перепрошую! Але ж ви маєте розуміти, що справа серйозна, а тут ви з такою магією!

– Краще б промовчала! – буркнувши, Аеліра спробувала обійти його, але він знов загородив їй шлях.

– Не краще! Тільки тепер мені буде потрібна ваша допомога.

– Щоб ви використали її проти мене?! – бурштинові очі юної леді буквально прорізали іскри блискавок – так вони сяйнули.

Альвіс розумів, що це було лиш грою світла, котре ковзнуло розгніваним дівочим обличчям, але те сяйво вражало:

– Якщо ви не причетні, то я ніяк не зможу вам нашкодити.

– Я тільки-но чула!

– Це просто підозра! А всі підозри я докладно перевіряю! – переконував він її, вже будуючи в голові купу можливих ситуацій, за яких ця мила леді цілком могла виявитись головною винуватицею його неприємностей. – Леді Ванґор! Мені дійсно знадобиться ваша допомога.

Аеліра зміряла його скептичним поглядом й цокнула язиком:

– Як швидко я з розряду підозрюваних перекочувала до розряду помічників! Чи тепер ви намагаєтесь відвести мої очі?

– Ні в якому разі! – Альвіс навіть всміхнувся і, начебто, щиро. В усякому разі, спробував. – Але зараз мені треба бігти в одній терміновій справі. Якщо ви щось помітите в цей час – то за дві години я повернусь, – впіймавши її руку, він швидко схилився в поцілунку і, розвернувшись, помчав до виходу з території палацу.

На щастя, Департамент з особливих розслідувань знаходився недалеко, тож Альвіс спокійно дістався до нього пішки. Поки підіймався сходами, вітаючись з колегами, незчувся, як несподівано накотила на нього ностальгія – все ж стільки часу провів у цих стінах, та й товариші по службі були дійсно добрими товаришами. От тільки він наостанок повівся не надто товариськи, запхавши обох по черзі до ментальних пасток. І, якби вони зараз йому відмовили – він би їх зрозумів. Проте, відмовити заступнику голови Департаменту – вони не могли. Тож, на крайній випадок, Альвіс цілком міг натиснути з висоти своєї посади, хоча й не хотілось доходити до цього. Та життя принца важило більше за власні амбіції. І, як тільки він переступив поріг кабінету, в якому так довго пропрацював пліч-о-пліч з друзями, в нього одразу ж втупились дві пари очей, судячи з виразу яких – не надто добрих.