Розділ 13

Аеліра, перелякавшись не на жарт, кинулась до принца. Альвіс теж миттю зістрибнув. А дві претендентки нескінченно ахали, охали й обурювались на таку незграбну леді Ванґор. Самій же леді Ванґор було зараз абсолютно начхати на їхню думку – вона бухнулась на коліна поруч з принцом:

– Ваша Високосте! – тремтячими руками вона потяглась до його обличчя, боячись торкнутись – він лежав з заплющеними очима, під одним з яких красувалась добряча подряпина. – Що з вами? – злякано вже майже прошепотіла.

Зітхнувши, принц розплющив одне око й торкнувся пальцями до підбитого:

– Думаю, – хитро всміхнувся він дівчині: – Хто з нас більш невдачливий: ви, чи я?

– Чесно? – присів біля нього й Альвіс. – Я! – подав він йому руку, допомагаючи сісти.

– Можемо позмагатись, бароне! – сівши, хихотнув принц і мацнув поруч з собою. – Цікаві в нас стали літати птахи, – на його долоні опинилась брошка леді Ванґор. – Нахабні, я б сказав: крадуть чужі коштовності! Суцільне беззаконня!

– І не кажіть, Ваша Високосте! – глузливо хмикнувши, Альвіс допоміг хлопцю звестись на ноги. – Як тільки примудряються? Дозволите? – простягнув руку за прикрасою. – Я поверну її власниці.

– Обов’язково поверніть! – віддав він йому брошку. – І скажіть, щоб вона остерігалась нахабних птахів.

– Неодмінно!

Аеліра ніяково переминалась між чоловіками, та зрештою вклинилась у розмову:

– Дозвольте я приберу вашу подряпину, – звернулась вона до принца, усміхаючись якоюсь блідою усмішкою.

Але до нього вже встигли підлетіти обидві його супутниці й відтіснити дівчину:

– Його Високість має лікувати королівський цілитель, а не хтось з сумнівними здібностями, – хльоснула різким тоном одна з них, змірюючи Аеліру зневажливим поглядом.

– Я не знав, що це так принципово, – хихотнувши, принц спробував перевести все у жарт. – Мої зчесані коліна і лікті мені постійно лікував наш садівник, оскільки з дерев я падав доволі часто, а він найчастіше опинявся поруч. Щоправда, лікував без магії – трав’яними мазями, котрих в нього завжди було повно.    

– Ми жили на кордоні, тож, мене вчили надавати першу допомогу при пораненнях, – проігнорувавши слова своєї конкурентки, Аеліра удала, що чула тільки принца.

– О! То я в надійних руках! – озирнувшись до Альвіса, обличчя якого мало вираз всесвітньої муки, принц підморгнув йому: – Ви ж не проти, бароне Айверн?

– А ви мене послухаєте, Ваша Високосте? – втомлено всміхнувся той.

– Колись – обов’язково! – здавалось, що принца веселила будь-яка ситуація. Точніше, це він намагався перетворити все у веселощі. – Але не зараз.

– Ви дозволяєте, бароне Айверн? – дівчина вирішила, що поцікавитись думкою того, кого тут вважали головнішим навіть за голову королівської варти, зайвим не буде.

– Це моє обличчя! – обурившись, принц став між графинею й Альвісом. – І це я вирішую – хто його торкнеться!

– Безсумнівно, Ваша Високосте, що це ваше обличчя, – з дуже двозначною посмішкою погодився з ним Айверн. – Але воно належить персоні, котра належить короні, а корона, своєю чергою, призначила мене тим, хто стежить за безпекою цієї персони. І, якщо мені щось здаватиметься небезпечним – я маю убезпечити вас від цього.

– От і стежте! – розвернувся від до юної графині. – Ввіряю себе вашим рукам, леді Ванґор.

Аеліра знов покосилась на барона, але той кивнув, надаючи дозвіл. Проте, став так, щоб бачити кожен рух дівчини.

– Ви занадто безпечні, Ваша Високосте! – невдоволено пирхнула одна з його супутниць.

– А ви всі занадто нудні! – відмахнувся від пересторог принц й усміхнувся Аелірі: – Так я чекаю, леді Ванґор.

Вчергове удавши, що не чує обурені пирхання претенденток, дівчина випустила з пальців невеличкий згусток блакитної імли та торкнулась ним подряпини під оком принца, від чого той захихотів майже по-дитячому:

– Лоскотно!

– Це минеться, – опустила вона руку й відступила. – Подряпина майже зникла, Ваша Високосте.

– І шраму не залишиться?! – засмучено підтиснув губи принц. – Як же так?!

– Навіщо? – не одразу зрозуміла його дівчина.

– А ви не знали? – хитро всміхнувся хлопець. – Шрами прикрашають чоловіка! – він змовницьки озирнувся до своїх супутниць: – А ми ж нікому не скажемо, що це була просто брошка!

– Перепрошую, – смішливо знизала плечима Аеліра, – але я старалась прибрати все.

– Що ж, – сутужно зітхнувши, принц схилився до її руки в легкому поцілунку, – колись отримаю у справжній бійці.

На останньому слові Айверн нервово закашлявся, на що принц миттєво відреагував:

– Тільки не кажіть, бароне, що з метою безпеки ви мене прикуєте до себе!

Від картинки, що майнула в нього перед очима, в Альвіса аж щелепи звело: він уявив, як тягає за собою Фартіка з принцом на пару, і навіть спить з ними…

– Сподіваюсь, обійдемось без таких крайніх методів, – розчепивши зуби, все ж знайшов сили процідити Айверн.

– А я вже понадіявся! – реготнувши, принц підхопив попід руки своїх супутниць. – Дякую, леді Ванґор – ви справжня чарівниця! А я тікаю, поки барон Айверн не передумав щодо ланцюга! – і ледь не бігом потягнув кудись обох дам.

Як тільки вони віддалились на пристойну відстань, Аеліра повернулась до барона і чомусь вираз її обличчя його сильно напружив:

– Щось не так, леді Ванґор?

– Я відчула магію ймовірностей, – ошелешила вона його.