Розділ 12

Насичено-бурштинові очі злякано й одночасно вдячно дивились на нього зверху. А от йому страшенно хотілось помацати потилицю, якою він добряче так приклався, рятуючи цю невгамовну, а ще – вилаятись! Тому що останнім часом всі його емоції були тільки лайливі! Але перед ним була леді. Котра, щоправда, лазила по деревах і падала з них, але статус на гілці не залишився, тож, лайку довелось стримати:

– Леді Ванґор! Не кажіть мені, будь ласка, що ви раптом сплутали двері з вікном і не туди вийшли, – прокректав Альвіс, подаючи їй руку, на яку вона сперлась і нарешті підвелась. – А тим більше, про Фартіка! Бо, якщо він зараз сидить десь на гілляці, заприсягаюсь! Зніму, закую в кайданки для найтяжчих злочинців і прикую до себе! – під кінець фрази він вже ледь не гарчав.

Дівчина боязко покосилась на нього й потупилась:

– Фартік в покоях – обмежувач працює добре. І я, – вона знов скоса кинула на нього погляд, обдавши теплом свого темно-сонячного бурштину, – двері з вікном не плутала. Просто… хотіла перевірити, чи утримає ваш обмежувач цього капосника.

Щоб не застогнати (а це вже переросло мало не у звичний для нього звук), Альвіс стиснув зуби і, підвівши голову, пошукав вікно покоїв леді Ванґор: по підвіконню дійсно то бігав, то присідав знервований єнот. Хоча, у плані знервованості можна було з ним позмагатись, але Айверн був абсолютно впевненим, що переможе він, оскільки в смугастого шкідника була лиш одна проблема – обмеження, а в Альвіса – цілий оберемок! І мало не кожна з них – першочергова.

– Боюсь уявити – як ви це робили, – слова словами, а його уява вже підкинула з десяток варіантів, котрі могли б закінчитись на дереві.

– Нічого особливого, – знизала плечима юна леді. – Відчинила вікно – Фартік дуже любить спати на підвіконні – і-і-і… стояла поруч, щоб не дати йому вистрибнути, якщо не спрацює.

– Спрацювало? – в Альвіса ледь брови не склались благально, відчуваючи, що проблема єнота остаточно його доконає.

– Абсолютно! – майже радісно кивнула дівчина. – Але йому це не сподобалось.

Ну, в чомусь з єнотом Айверн був цілком згоден – сам обмеження ненавидів. Тільки не в цьому випадку.

– Леді Ванґор, – дуже вкрадливо поцікавився він: – Він же не міг викинути вас… у вікно?

Те, як куснула свою таку ніжну й пухку губу дівчина, свідчило, що він вгадав. Але, як?! Альвіс приголомшено покліпав на неї очима, очікуючи шокуючого підтвердження.

– Не мене, – зітхнувши, заспокоїла його графиня. – Він здер з мене мою брошку-герб і… спробував нею пробити те, що його утримувало. А я не встигла перехопити його лапки. І так вийшло… що його лапка врізалась у невидиму перепону, а брошка крізь неї пролетіла. Його пальчики розтиснулись, і вона полетіла далі… на дерево… Якби це була просто якась прикраса, я б махнула на неї рукою. Але ж ця брошка, котру ви зробили для мене, щоб я могла контролювати Фартіка, – вона блимнула на нього винними оченятами, котрі зараз в тіні скидались на перестиглі вишні з насичено-солодким смаком – такий собі вишневий мед.

– Скажіть мені, що ви її дістали, – не втримавшись, все ж застогнав Альвіс.

З того, як скрушно хитнула головою юна леді, ставало й без слів зрозумілим, що ні.

– Я… бачила гілку, на якій вона зачепилась, – дівчина подивилась кудись вгору і продовжила: – Кинула магічний аркан, щоб закріпитись за стовбур. Розрахувала приблизно необхідну мені довжину, щоб пролетіти поруч з тією гілкою і вхопити брошку. І стрибнула… – приреченість в її голосі вже й так домалювала фінал цієї пригоди. – Та, на жаль, я полетіла не повз потрібну гілку, а просто на неї. А над нею ще гілки… Загалом, стало не до брошки – ховала обличчя, щоб не позбутись очей.

Тільки зараз Альвіс помітив у неї на скроні невеличку подряпину, котра, в принципі, підтверджувала розповідь.

– Ви її збили? – він роззирнувся довкола, але коштовності не помітив.

– Я, якраз, і намагалась це з’ясувати, повзаючи гілками, але одна з них не витримала і я… – в погляді дівчини було стільки розпачу, що виникало лиш одне бажання – обійняти й заплакати разом з нею, – …полетіла вниз. Якби знала, аркан не розвіювала б, але він мені трохи заважав.

Альвіс ошелешено дивився на неї: складалось враження, що відчуття страху в цієї леді практично було відсутнім. В усякому разі, вилетіти з відбору фрейлін – вона явно боялась менше, ніж втратити свого єнота, заради якого готова була стрибати гілками дерева, забувши, що до білочки їй дуже далеко.

– А, якби я вас не підхопив? – чоловік подивився на неї поглядом, яким колись дивилась на нього мама після того, як він, у пошуках свого улюбленого кулона, ледь не розніс пів будинку.   

– Трохи забилася б, – згадавши, почала вона обтрушуватись. – Я, поки летіла, встигла за ще одну гілку вхопитись, але вона… також… здається, зламалась, – на цих словах, десь посеред гілля почувся досить гучний шурхіт, і Альвіс ледве встиг відтягнути дівчину в бік, як на тому місці, де вони стояли ще мить тому, вже лежала доволі товста гілка. – Ой! – трохи спізніло зреагувавши, юна леді сахнулась, влипаючи в груди свого рятівника. – Вже не здається.

– Та ще б! – Айверн у марному сподіванні подивився на зламану гілку, але брошки у вигляді яструба ні на ній, ні поруч не було, і він подивився вгору: – На якій приблизно висоті зачепилась ваша прикраса?

– Якби ж я знала! – підняла й собі голову дівчина. – Після того, як я її збила – в поле зору вона мені не траплялась. Хоча, можливо, вона десь у траві?

Вони обійшли довкола дерева, але брошки в ній точно не було. Альвіс з розпачем дивився на найнижчу гілку, розуміючи, що залишати того смугасто-хвостатого злодюжку без контролю точно не можна, а викликати Анзура, котрий спершу почне пирхати й комизитись у присутності дами, та ще й ластитись до неї – не хотілось. Підстрибнувши, він повиснув на гілці, спритно підтягнувся і вже за мить стояв на ній, приміряючись до наступної.

І треба ж було, щоб саме в цей момент з-за рогу палацу з’явився принц у супроводі двох претенденток! Юні леді буквально висіли на ньому з обох боків, а він щось весело їм розповідав, і всі троє радісно сміялись. Звісно, помітивши дівчину, що самотньо стовбичила біля дерева, Його Високість потягнув своїх нових подружок до неї: