Розділ 10

Аеліра злякано бігала покоями, кликала свого дрібного капосника, котрий просто в одну мить явно припинив бути дрібним, але не припинив бути капосником, та його ніде не було – навіть під ліжком!

– Це неможливо! – застогнавши, вона притулилась до найближчої стіни і сповзла нею на підлогу. – Чим його не влаштовують мої прикраси?!

– Леді Ванґор, – Альвіс подав їй руку, м’яко, але наполегливо змушуючи підвестись. – Можливо, дорога й нове незнайоме місце змусили його нервувати і він злякався.

– Злякався?! – аж рикнула дівчина. – Ви його бачили: цей тип сам кого завгодно налякає! Паршивець! – гримнула вона та, помітивши трохи здивований погляд барона, прикрила рота рукою і почервоніла: – Перепрошую за таку – негідну леді поведінку, – знічено пробурмотіла вона.

Альвіс на мить розгубився, не знаючи, що на це відповідати. З одного боку, наскільки він знав, леді дійсно мали б поводитись стриманіше та менш емоційно. З іншого – настільки жива людина, як ця мила дівчина, йому подобалась набагато більше.

– Не переймайтесь, леді Ванґор. Я вас розумію. Але повернути вашого улюбленця треба негайно, поки він не втягнув вас у дійсно неприємну ситуацію, – зітхнувши, Альвіс знов гукнув свого помічника: – Анзур!

Та не встиг його чудовий кіт зіткатись посеред покоїв, як з гілки дерева у вікно застрибнув Фартік і, тягнучи щось в зубах, помчав до спальної кімнати. Першою отямилась його хазяйка і кинулась за ним:

– Фартіку! Віддай зараз же, зараза така! – гаркнула вона розлючено, після чого знов осіклась: – Ой! 

Здавалось, що правила етикету їй були лиш тягарем, який вона збиралась звалити на себе добровільно. Питання – навіщо? Тільки заради грошей і статусу?

Фартік тим часом вже застрибнув на ліжко й з цікавістю роздивлявся поцуплену річ, вертячи її у своїх лапках. Та, як тільки до нього підлетіла хазяйка, вчепився в коштовність обома лапками й вишкірив ікла. Поряд одразу ж матеріалізувався й Анзур, готовий кинутись на злодюжку, але барон зробив йому знак не втручатись, і кіт, сердито змахнувши хвостом, зник.

– Як тобі не соромно?! – дуже наївним способом спробувала достукатись до совісті свого вихованця графиня. – Я ніколи ні в чому тобі не відмовляла. А ти?! Ти постійно намагаєшся мене зганьбити! Фартіку! – останні її слова пролунали з явно сльозливими інтонаціями.

Альвіс ледь стримався від дуже саркастичного покашлювання, але те, що сталось одразу ж за таким безпорадним закликом до смугастого нахаби, змусило його дивуватись наново: єнот, сердито пофиркавши та кілька разів погрозливо поляскавши своїми гострими зубками, кинув прикрасу і, розвернувшись дупцею до дівчини, сховав свою безсоромну морду в подушках. Так і стояв, поки вона тяглась рукою забрати вкрадене ним.

– Стійте! – зірвавшись з місця, підлетів до неї Альвіс й перехопив за руку саме в той момент, коли вона вже майже торкнулась коштовності. – Не чіпайте! – шанобливо відсторонив він леді Ванґор. – Цей браслет – небезпечна річ.

Він не одразу звернув увагу на магічну ауру прикраси, спостерігаючи за кумедною сценою між єнотом і його хазяйкою. Та й магічне випромінювання було майстерно приховано – тільки не для проклятійника зі здібностями до магії ілюзій. А на цю чарівну в усіх сенсах коштовність було нашаровано чимало рівнів маскування.

– А Фартік?! – дівчина злякано кинулась до єнота і, попри його сердитий спротив, підхопила на руки. – Він не постраждав?

Альвіс провів рукою над коштовністю, і над нею заклубочилась сизо-чорна хмаринка, яка, повисівши трохи в повітрі, всоталась назад.

– Ні, йому шкоди не завдано, – він дістав з кишені шовкову хустинку, просякнуту антимагічним покриттям, й накинув її на браслет, швидко загорнувши його у тканину. – А з цим я розберусь пізніше.

– Це щось небезпечне? – намагаючись погладити Фартіка, котрий ображено відбивався від пестощів лапками, Аеліра кинула занепокоєний погляд на чоловіка.

– Дуже серйозний захисний механізм, – не збираючись ділитись правдою, Альвіс поклав прикрасу до кишені. – Але, як я бачу, на тварин він не діє. В усякому разі, на вашого чудового єнота. До речі, дайте, будь ласка, його нашийник – час обмежити цього красеня, якщо тільки ви не передумали брати участь у відборі фрейлін Її Величності.

Дівчина пустила свого улюбленця назад на ліжко, де він почав сердито розкидати подушки, демонструючи цим своє справедливе обурення, але не квапилась виконувати прохання:

– Це точно йому не нашкодить?

– Як вам сказати… – трохи криво всміхнувся Альвіс. – Неможливість вийти за межі цих покоїв, звісно, його злитиме. Тому, вибір за вами.

– Гаразд, – вона все ж рушила до шафи біля стіни, де на одній з поличок лежали нашийник і повідець Фартіка. – Але я спочатку перевірю те, що ви зробите, оскільки вивчала артефакторику.

– Я можу зробити це все на ваших очах, – спокійно зазначив барон. – Заразом принесіть якусь вашу прикрасу, щоб я міг пов’язати її з його нашийником, і тоді ви будете контролювати переміщення вашого улюбленця навіть за межами покоїв, якщо раптом вам знадобиться вийти разом з ним. Він не зможе від вас втекти.

– Він може зняти нашийник, – не надто перейнялась його впевненістю Аеліра.

– Цей, – забрав його в неї з рук Альвіс, – не зніме! Я добре постараюсь.

Досить скептично повівши бровою, дівчина зняла з себе невеличку брошку у вигляді яструба, що склавши крила, пікірує вниз – герб її роду – й подала барону:

– Така – підійде? Тільки на ній захист.

– Цілком влаштовує, – кивнув той, забираючи прикрасу з її долоні та злегка торкаючись пальцями теплої приємної шкіри. – А поки – стежте за ним, щоб він не встиг знов кудись чкурнути.

Альвіс вийшов до передпокою, де й вирішив накласти спеціальні закляття, не відходячи далеко, щоб потім не бігати палацом в пошуках того непосидька-крадія. Розклавши перед собою брошку й нашийник, він спочатку наклав обмеження в пересуванні на останній, а потім поєднав його з прикрасою леді Ванґор. Перевіривши, чи все працює як треба, він почаклував над застібкою нашийника та повернувся з артефактами до спальні графині.