Розділ 9

Дівчина потяглась рукою до лапок єнота, але він явно не збирався віддавати вкрадене чесними зусиллями й навіть спробував куснути її, за що його злегка клацнули пальцем по носі:

– Ти вже зовсім знахабнів?! – сердито гримнула на нього хазяйка. – Зараз же віддай! Ваша Високосте! – трохи з відчаєм в голосі все ж гукнула вона принца і, як тільки він озирнувся, винувато пролопотіла: – У вас нічого не зникло?

Принц кинув підозріливий погляд на смугасте нахабисько, а потім мацнув себе за груди й ошелешено витріщився спочатку на барона, а потім на юну леді:

– Як він це робить?! Це ж не брошка! – відтягнув він рукою досить масивний срібний ланцюжок, на якому… нічого не було. – Медальйон висів на литому кільці! Його ж не розімкнеш одним порухом й не перегризеш!

Альвіс повернувся до графині, і його погляд навряд чи можна було б зараз означити як дружній, чи просто зацікавлений. В один крок він наблизився до неї і, шикнувши на капосного звіра, забрав з-під його лап срібний підвіс з вправленим в нього сапфіром. Повернувши коштовність принцу, барон підхопив дівчину попід лікоть та ледь не силоміць потягнув до палацу:

– Леді Ванґор! Нам терміново треба поговорити.

– Ваша Світлосте! – миттю перегородив йому шлях принц. – Це всього лиш прикраса! Навіть не артефакт! А це… – тицьнув він у єнота, – …просто маленький бешкетник!

– Ваша Високосте! – м’яко підштовхнувши дівчину в бік, спробував обійти його Альвіс. – А я – всього лиш людина, котра має виконувати свої обов’язки. І ви, як людина, що вивчала принципи безпеки, маєте розуміти – що це означає. Я всього лиш хочу з’ясувати деякі деталі.

Не бажаючи ставати причиною сварки просто у перший же день свого перебування в палаці – їй вже й так вистачило і неприємностей, і непотрібної уваги – Аеліра вдячно всміхнулась принцу:

– Ваша Високосте! Я дійсно маю пояснити Його Світлості деякі нюанси, котрі стосуються Фартіка, адже це моя провина, що він тут з’явився і влаштував цілий гармидер. Тож, якщо мене відправлять назад – звинувачувати я буду лиш себе.

– Вас ніхто нікуди не відправить! – гнівний погляд принца рвучко перескочив на Альвіса: – Бароне! Ви мене почули?!

– Абсолютно! – кивнувши, він покосився на дівчину – це був гарний хід, щоб викликати до себе співчуття. Тим більше, що вирахувати слабкі місця принца було не складно – він сам їх вміло демонстрував. – Можу повторитись: я хочу з’ясувати деякі деталі.

– Гаразд! – принц відступив, але в його інтонаціях вчувалась погрозлива напруга. – Але я не подарую вам відсилання леді Ванґор через такий дріб’язок!

– Я вас почув, Ваша Високосте! – шанобливо кивнувши головою, Альвіс потягнув дівчину далі.

Та перед самими сходами, Аеліра різко зупинилась:

– Охорона принца бачила Фартіка. А зараз його побачить і внутрішня варта.

– Охорона принца точно мовчатиме, – Альвіс тужливо дивився на смугастого бандита, згадуючи той період, коли він спокійно ганявся за злочинцями, або ж сам інколи ним бував – золоті часи! У порівнянні з тим, що він отримав на свою голову. – А внутрішня… – подумавши, слідчий знерухомив єнота закляттям і хижо всміхнувся його хазяйці: – …внутрішня нехай думає, що це іграшка. Прошу!

Леді Ванґор не залишилось нічого іншого, окрім, як, підхопивши Фартіка під пахву, мов дійсно іграшку, послідувати за бароном. Діставшись його кабінету, дівчина зупинилась:

– Ви ж розумієте, що я не можу залишитись з вами віч-на-віч в одній кімнаті і без свідків?

Правила етикету Альвіс пам’ятав, але, якщо його дотримуватись – до дівчини можуть виникнути питання в інших, адже найменший прояв недовіри здатен заплямувати її репутацію, навіть якщо підозри виявляться абсолютно безпідставними.

– Тоді, поговоримо в галереї під пологом тиші – там ми етикет не порушимо. Тільки, – він кивнув у бік її покоїв: – замкніть десь вашого любителя чужих коштовностей.

– Повірте, мої він любить не менше, – ображено підтиснувши губи, дівчина покрокувала до дверей наданих їй апартаментів й зникла за ними на кілька хвилин.

Чи вдалось їй присмирити знахабнілого єнота – зрозуміти не вдалось, але в коридор вона вийшла з виразом впевненості, що все в неї гаразд. Підставивши лікоть, Альвіс повів графиню до галереї, з якої збирався тікати принц. Вона була досить широкою, а в одному місці мала невеличкий балкон, на якому можна було стояти, не заважаючи нікому, хто проходив би повз. До того ж, їх злегка прикривали б кущі ніжно-блакитної гарденії, що росли у великих діжках на вході до балкону. Вони наблизились до поруччя й Альвіс вкрив їх обох пологом тиші.

Спершись на перила, Аеліра кинула на барона сумний погляд:

– Вас цікавить – як Фартік примудряється відмикати будь-які застібки?

– Саме так, леді Ванґор.

– Вас сильно засмутить відповідь, що я не знаю цього? – дівчина ніяково розвела руками й продовжила: – Я знайшла його маленьким і ледь живим. А, як тільки він від’ївся й почав цілком пристойно стояти на всіх чотирьох лапах – поцупив з моєї шиї фамільний медальйон, котрий також був на ланцюжку і на кільці, котре не розімкнути. Як він це зробив? – вона смішливо знизала плечима: – Хтозна. Я ходила з ним до одного артефактора, котрий висунув припущення, що над Фартіком або провели якийсь експеримент, або він потрапив під вплив якої-небудь аномальної магічної зони, котра дозволяє йому творити всі ці фокуси. Причому, він це так віртуозно провертає, що практично ніхто не помічає. Тільки… – потупивши очі, дівчина злегка почервоніла, – …коли самі помітять пропажу. Але, до сьогодні, він «грабував» лиш мене та двох моїх покоївок. А тепер, – з її вуст зірвалось важке зітхання, – Фартік наче збожеволів. Зазвичай йому вистачало однієї прикраси.

Альвіс чомусь одразу згадав принца, в якого теж очі розбіглись, тож, єнотика можна було зрозуміти, але дозволяти йому продовжувати в тому ж дусі – він не збирався:

– Леді Ванґор, – почесав лоба слідчий. – Ви ж розумієте, що не можна допустити подальших крадіжок.