Розділ 8

Її Величність весело щебетала з однією зі своїх фрейлін, почісуючи живіт єнота, що задоволено розвалився в неї на колінах і злізати з них явно не збирався.

– Який він милий! – гладила вона м’якеньке хутро. – Де тільки взявся?

– Матусю! – вихором влетів у цю мить до покоїв принц. – Та я просто щасливчик, що ти його впіймала! – підлетів він до крісла й цмокнув королеву у щоку. – Як це тобі вдалось?

– Вдалось? – королева здійняла на сина смішливий погляд. – Він просто вдерся до мене через вікно й одразу ж кинувся до корони.

Принц аж закашлявся й теж потягнувся до єнота, тріпаючи його за вухо:

– Я бачу, він добре знається на коштовностях.

– То ти з ним вже знайомий?

– А-а-а… я його в подарунок сестрі свого друга… з Академії… придбав, – на ходу вигадував він. – Їй має виповнитись десять років і… вона завжди мріяла про такого улюбленця. От я і… знайшов.

– Як шкода, – сумно глянувши на сина, зітхнула королева. – А я вже розмріялась, що він дикий і нічий.

– Повір, мамо! Якби він був дикий – ти б не була від нього в такому захваті, – принц потягнувся руками до єнота, щоб забрати та, коли той опинився в них, помітив, як щось зблиснуло в лапках цього нахаби й покосився на матір, з декольте якої зникла дорогоцінна брошка зі смарагдом. – Та ти й зараз будеш не у захваті, – і, поки матір намагалась усвідомити його слова, спробував відібрати прикрасу в єнота.

А от єноту таке обмеження його прав і свобод не сподобалось аж ніяк і він, вчепившись однією лапою в брошку, другою вдарив принца по руці та, вивернувшись, гепнувся на підлогу. Як тільки три його лапки відчули під собою тверду поверхню, смугастий злодюжка рвонув до вікна.

Чекати, поки дрібне нахабисько втече, принц не став й пожбурив у нього знерухомлювальним закляттям, але воно миттю відбилось брошкою, дозволивши цьому грабіжнику знов втекти на дерево.

– Ах, ти ж! – принц підскочив до вікна і вже хотів спробувати також застрибнути на гілку, як до нього підлетіла матір.

– Синку! – вчепилась вона в його руку. – Ну, ти точно не єнот! А, якщо вона тебе не витримає?

Хлопець глянув вниз, оцінивши висоту, й ошкірився:

– Тоді, нашому цілителю доведеться довго мене складати по шматочках.

– Не смішно! – сердито підтиснувши губи, Її Величність злегка стукнула його своїм віялом. – А поки в лапках цього злодюжки мій захисний артефакт – зловити його можна, лиш обхитрувавши. Як він його розстебнути примудрився?

Питання викликало цікавість і в принца, але бажання впіймати нахабисько – швидко переважило та потягнуло його до дверей:

– Не бійтесь, моя королево! – сміхотнув він на ходу. – Я поверну вам ваш артефакт!

– Головне, шию собі не зверніть, Ваша Високосте! – в тон йому відповіла матір.

Вилетівши в коридор, принц навіть не зупинився, весело кинувши на ходу:

– Він знову втік! – і одночасний стогін, що вирвався з грудей барона й дівчини, змусив його реготнути ще веселіше: – І брошку моєї матусі прихопив.

На останніх словах юну леді добряче хитнуло так, що Альвісу довелось її підхопити попід руки:

– Вам погано?

– А ви як думаєте? – приречено вигукнула дівчина і, вирвавшись з його рук, кинулась за принцом: – В клітку засаджу, паршивця такого! – вибухнула вона гнівом. – В ліс до родичів відправлю!

Альвіс навіть розгубився, коли побачив, як з тендітної квіточки в одну мить вилетіли шипи. І під них краще було не втрапляти.

Принца вони наздогнали вже біля дерева, на яке він, не роздумуючи, одразу ж поліз. Охорона переминалась поряд, явно не знаючи – що ж тепер їм робити? Зате Айверн знав:

– А самі полізти не могли?! – розлючено рикнув він на них.

– Його Високість… – мляво почав був один, але згори почувся голос принца, перебиваючи його.

– Це був мій наказ, бароне!

– Ну, звісно… – сердито пирхнувши, Альвіс повернувся до дівчини: – Ваш Фартік давно їв?

– Давно, – розгублено кліпаючи на нього своїми темно-бурштиновими очима, кивнула дівчина. – Якщо не встиг десь щось поцупити по дорозі.

– Сподіваюсь, що його лапки встигали лиш прикраси цупити, – невдоволено буркнув він й тицьнув в одного з охоронців: – Принеси сюди виноград. І побільше! Швидко!

– Ах, ти ж зараза така! – почулось згори. – Ти на кого шипіти здумав?!

– Ваша Високосте! – злякано скрикнувши, підскочила до стовбура Аеліра. – Злазьте, будь ласка! Краще я сама з ним розберусь!

– О, ні! Мила леді Ванґор! – голос принца пролунав надто задерикувато. – Я звик виконувати свої обіцянки. І якийсь єнот не змусить мене відступити від свого слова.

– Знерухомити не пробували? – Альвіса трохи дивував такий перебіг подій, тим більше, що єнот був цілком в зоні досяжності принца.

– Пробував! – смішливо крикнув той. – Але цей злодюжка вкрав не просто брошку, а захисний артефакт. Тепер йому начхати на всю можливу магію, поки ця чудова прикраса в його кігтистих лапках.

Айверн важко зітхнув: вся надія тепер була лиш на виноград і любов до нього єнота. Ну, ще на його шлунок – бажано, пустий. На щастя, охоронець повернувся швидко й притягнув з собою цілу тацю зі стиглими ароматними гронами.

– Фартіку! – схопивши одну гілочку, піднесла її вгору дівчина. – Твій улюблений! – та, не помітивши жодного руху, вона почала відривати ягоду за ягодою і по черзі то класти до свого рота, то запихати ним барона: – Залишишся без свого смачнющого десерту!

Альвіс не був великим любителем винограду, тим більше, що одну гілочку вже встиг ум’яти, але з цих тоненьких пальчиків він, здається, ладен вже був з’їсти не тільки виноград. Принц, зрозумівши, що став перешкодою на шляху капосника до його улюблених смачностей, почав спускатись. Але Фартік розцінив його рух, схоже, трохи інакше – як бажання дістатись винограду першим, і рвонув вниз, пронісшись прямо по голові та спині принца, котрий з несподіванки мало не звалився вниз мішком та ледве встиг вчепитись у гілку.