Розділ 7

Альвіс відчував, що ще трохи й стогнатиме не тільки з ранку до ночі, а й уві сні. Він глянув дівчину, що своєю чергою дивилась на нього з благанням в очах. І що він мав зробити? Увірватись до королівських покоїв з криком «Я впіймав злодія!»? Залишався лиш один варіант, якщо пощастить.

– Я знаю, хто може нам допомогти, – кивнув він дівчині й рушив назад до палацу.

– Ваш помічник не знайшов Фартіка? – злякано прошепотіла вона, боячись бути почутою ще кимось, адже в палац не дозволялось брати з собою ніяких тварин.

– Знайшов, – Айверн озирнувся на неї, але назвати його погляд втішним – навряд чи можна було. – Він в покоях королеви, і Її Величність зараз бавиться з вашим улюбленцем.

Аеліра так і вклякла на місці:

– Все! Я пропала! Мене виженуть з ганьбою – не встигну я й до відбору дійти, – з розпачливим схлипом закрила вона обличчя руками.

– Заспокойтесь, леді Ванґор, – торкнувши її за лікоть, спробував заспокоїти Альвіс.

Якоюсь мірою йому було шкода цю дівчинку: якраз її досьє зачепило його око, а далі він вже згадав історію чотирирічної давнини. Граф Ванґор служив на південному кордоні Андарела – біля моря. Він був сильним бойовим магом і підрозділи під його командуванням успішно протистояли проривам темної енергії та швидко відловлювали охочих цю енергію використати.

Та одного разу прорив стався у морі, чого ніколи раніше не було. Граф прогулювався з дружиною вздовж берега, а їхня сімнадцятирічна донька сиділа трохи далі на пагорбі й малювала, коли чорним згустком вибухнула одна з хвиль навпроти них. Все сталось надто швидко й надто близько, тож, єдине, що встиг зробити лорд Ванґор – відштовхнути дружину і спробувати закрити прорив. Але на останнє в нього вже не вистачило часу й темна імла почала обволікати його.

Графиня кинулась рятувати чоловіка, а донька, захоплена картиною, не одразу навіть помітила, що щось сталось, оскільки вітер дув їй в спину, зносячи звуки в інший бік, а мольберт закривав огляд, поки вона не визирнула. Та все, що встигла побачити – як її батьків затягнуло чорнотою в море…

А потім її ім’я знов виринуло в новинах, де дівчина доводила, що здатна сама опікуватись собою і своїм спадком. Багато хто обурювався її нахабству й самовпевненості, але опікунська рада, котра якийсь час займалась цим питанням, дійшла висновку, що юна леді дійсно здатна не занапастити ні себе, ні маєток. А Його Величність, враховуючи заслуги її батька, відсутність спадкоємців чоловічої статі і таку стійкість дівчини – дарував титул графині їй. Але, наскільки Альвісу було відомо, ім’я графині Ванґор серед багатих родин Андарела не фігурувало. Тож, стати фрейліною королеви – було б для неї гарною можливістю в усіх сенсах.

– Вас ще ніхто нізвідки не виганяє, – додав він. – Але нам варто поквапитись.

Вони швидко піднялись на поверх з покоями для претенденток у фрейліни і, на щастя, принц все ще розважав їхню з бароном рятівницю. Альвіс покосився на свою супутницю та навіть здивувався: обличчя дівчини залишилось абсолютно байдужим, ніби їй і справді було все одно, чи звертає принц свою увагу на неї, чи на інших. І чомусь така реакція його порадувала.

Наблизившись до принца, Альвіс винно всміхнувся:

– Ваша Високосте! Перепрошую, що смію вас переривати, та чи не приділите ви мені пару хвилин вашої дорогоцінної уваги?

Люб’язно розпрощавшись з леді Дамей, принц повернувся до барона й дівчини, при чому здебільшого він дивився на юну леді. Складалось враження, що він просто-таки насолоджувався такою кількістю чарівних квіточок, котрі за якихось пару днів прикрасили собою палац та урізноманітнили його до неможливості нелегке життя.

– Як бачите, лорде Айверн, я нікуди не втік і, повірте, найближчим часом – не збираюсь. Палац трохи повеселів, що не може не радувати.

– Мене це теж безсумнівно радує, Ваша Високосте, але зараз я хотів би вас попросити про дещо.

– Що?! – аж скинувся принц. – Я нікуди не тікаю!

– Я не про це, – Альвіс покосився на дівчину, що нервово покусувала губу. – Справа в тому… що милий єнотик леді Ванґор знов утік.

– У вас же є чудовий помічник, котрий може його знайти! – збентежено кліпнув на нього принц.

– Він знайшов, – Альвіс всміхнувся, але його усмішка більше скидалась на усмішку приреченого до страти. – В покоях Її Величності.

– То йому пощастило, – поки не надто перейнявся їхнім хвилюванням принц. – Моя матуся дуже любить всіляку звіринку, але займатись нею в неї немає часу, тому не заводить.

– Тільки мені не пощастило, – благально дивлячись на нього, сутужно зітхнула дівчина. – В палац було заборонено брати своїх улюбленців. А я не змогла залишити його самого, адже підібрала зовсім маленьким і ледь живим. Він виріс на моїх руках! – Аеліра опустила погляд й додала вже ледь чутно: – Розбещеним.

– Я його розумію. В таких руках недовго й розбеститись, – принц хитро примружив очі та підморгнув їй: – Ходімо рятувати покої моєї матусі.

– Головне… коштовності, – як не хотілось цього говорити, але вона все ж вичавила гірку правду про свого улюбленця.

Принц аж кахикнув:

– Кхм! Тоді треба бігти! – й кинувся до сходів. – Поки корона не перекочувала на чиюсь смугасту морду. Навряд чи батько порадіє таким перемінам королеви.

Альвіс з дівчиною наздогнали його вже біля покоїв Її Величності, куди він, звісно, влетів сам.