Розділ 6

Судячи з волосся дівчини і проявів магії повітря, перед ними була леді Іо́лія Дамей – донька барона Дамея. І теж з провінції. Таке враження, що на відбір злетілись лише провінційні леді. Хоча, враховуючи обставини, за яких Її Величність позбулась своїх столичних фрейлін – мабуть, в цьому був сенс. А з іншого боку, саме під личиною провінціалок міг з’явитись хто завгодно, оскільки не завжди вдавалось вчасно перевірити тих, хто приїхав здалеку. Записи ж в магічних реєстрах, як він вже знав, інколи можна було підробити.

Поки барон роздумував, принц вже підлетів до рятівниці знайомитись:

– У вас неперевершена реакція, леді…

– Леді Дамей, Ваша Високосте! – підтвердивши здогад Альвіса, незнайомка присіла у реверансі. – Це було нескладно – магія повітря завжди швидка.

А ця претендентка трималась більш впевнено. Постава, голос, прямий погляд – свідчили про те, що дівчина знала собі ціну й готова була її довести.

– Дякую, леді Дамей! – наблизився до них і слідчий. – Ви просто врятували нас від ганебного падіння.

– Барон Айверн! – одразу ж представив його принц.

– Рада знайомству, бароне, – подала вона руку для поцілунку.

– Для мене це честь, леді Дамей! – він схилився до її тендітних пальчиків, а, коли випрямився – зіткнувся з багатозначним поглядом принца, котрим той відверто натякав зникнути.

Не надто вдоволений таким розвитком подій, Альвіс все ж був змушений виконати таке наполегливе «прохання» Його Високості і, відкланявшись, рушив у протилежному напрямку. Та не встиг порівнятись з дверима покоїв юної графині Ванґор, як вони різко розчинились і звідти вилетіла розчервоніла дівчина. Явно не очікуючи зустріти когось на своєму шляху, вона врізалась у слідчого, але, на щастя, її вага була значно меншою за вагу принца, тож, Альвіс легко утримав і її, і себе від падіння без будь-якої магії. Проте, тенденція цього дня починала лякати.

– Щось сталось, леді Ванґор? – щодо відповіді в нього вже не було жодного сумніву – залишалось з’ясувати подробиці.

Трохи злякано роззирнувшись по сторонах, дівчина потяглась до його вуха й здавлено прошепотіла:

– Фартік… знов утік…

Альвіс навіть стогнати не став, усвідомлюючи повну безперспективність даного дійства, але утриматись від того, щоб подивитись на дівчину осудливим поглядом – не зміг:

– Ви двері не зачинили?

– Вікно… – винним голосом з нотками сліз в ньому уточнила вона. – Я подумати не могла, що з ним буде так складно, але й залишити вдома його не могла, адже він тужитиме за мною, – благально дивилась вона на Альвіса. – А тут… товста гілка тяглась до самого вікна. Якби я звернула на неї увагу – не відкривала б. Але він дуже любить дихати повітрям – я і пустила його на підвіконня.

– І він рвонув на ту гілку, – сутужно продовжив за неї слідчий.

– Саме так, – дівчина переминалась з ноги на ногу, ніби ледве стримувалась, щоб не побігти. – Я б і сама кинулась за ним на те дерево, але побоялась, що це буде розцінено як неналежна поведінка для леді, й мене взагалі не допустять до відбору, – та, договоривши, тепер вона не менш злякано втупилась в Альвіса, розуміючи, що він цілком здатен докласти руку якраз до її відсторонення. – Ви ж не…

– Я не збираюсь нікому доповідати про вашу поведінку, леді Ванґор, – не залишилось йому нічого, як заспокоїти її, адже підставляти дівчину йому дійсно не хотілось. – І навіть допоможу вам знайти вашого втікача. Але пообіцяйте мені стежити за ним.

– Обіцяю! – миттю закивала вона головою. – Тільки допоможіть, а то я тут знов заблукаю.

Озирнувшись на принца, котрий з усіх своїх сил розсипався у люб’язностях перед новою знайомою і, впевнившись, що охорона стояла неподалік, не спускаючи з нього очей, Альвіс повів дівчину до сходів. Він й сам не надто добре орієнтувався у палаці, але хоча б спокійно, на відміну від юної леді, і вже точно не заблукав би.

Вирахувавши з якого боку мало бути вікно її покоїв, Альвіс доволі швидко знайшов потрібне дерево, але, як він і боявся, капосного бешкетника там вже або не було, або він сховався у листі. Останнє було б справжнім подарунком долі, але в таке щастя вірилось дуже слабко, а перевірити його можна було лиш одним способом. Важко зітхнувши, Альвіс знов покликав свого помічника:

– Анзур!

Та кіт, видно, вирішив, що такі часті виклики на допомогу – нижче його магічної гідності, і з’являтись не квапився. Тому, довелось докласти вже дійсно магічних зусиль, щоб притягнути вперте створіння перед свої очі та дещо нагадати:

– Наскільки я пам’ятаю, – в погляді Альвіса ледь не блискавки тріскотіли, – договір між нами ніхто не розривав. Тож, будь такий ласкавий – його виконувати!

– Ви уклали договір з магічним помічником? – з цікавістю роздивлялась рудого впертюха дівчина.

– І дуже сподівався саме на помічника! – сердито пирхнув Альвіс. – Але дехто, мабуть, вирішив, що у договорі прописано лиш слово «магічний». І, якщо слово «помічник» не враховується – я цілком можу розірвати договір, забравши назад всю витрачену мною магічну енергію, – заявив він, дивлячись просто в нахабні зелені очі кота, котрий спокійно сидів, вслухаючись в його обурену тираду й нервово посмикував кінчиком хвоста.

– Але ж він тоді зникне! – дівчина явно хвилювалась за нахабу більше, ніж він сам. – Так не можна!

А ось це Анзур миттю оцінив і, наблизившись до неї, задоволено потерся об ногу. Альвіс з несподіванки аж рота розкрив:

– Це вже нечувано! На мене він ледь не шипить, а тут мало килимком не стелиться!

– Він же котик! – присівши біля рудого розумника, дівчина потріпала його за вушко, на що він лиш задоволено замуркотів, і почесала його шийку. – А всі котики люблять ласку.

– Він – магічний помічник! – обуренню Альвіса не було меж. – Створений з магії! Між іншим, здебільшого – моєї!

– І з духом когось з котиків, що колись жили, – юна леді здійняла на нього очі і, попри теплий, навіть вогнистий колір, в них майнуло щось прохолодне. – Ви ж маєте це знати.