Розділ 5

Важко зітхнувши, Альвіс рушив до кущів й, обережно розсунувши колюче віття, ледве встиг відсмикнути руку, в яку мало не врізалась кігтиста лапа Анзура. А назустріч їй вже летіла інша лапа з пазурами та, оскільки була дещо коротшою за котячу, дістати нападника не змогла. Єнот шкірився своїми гострими зубками й погрозливо ляскав ними, видаючи не менш погрозливе урчання. Кіт шипів та користувався своєю перевагою у гнучкості, верткості, довголапості. Але, попри всі незручності густого гілля, ці два впертюхи продовжували кидатись одне на одного, намагаючись цапнути якомога болючіше. Проте, перемога дуже задумливо дивилась на них, не вирішивши остаточно – на чий бік схилитись.

 Тому, Альвіс вирішив підіграти своєму помічнику і, нашвидку сплівши пальцями знерухомлювальне закляття, обрав зручний момент, щоб кинути його в єнота, та в цей момент з-за спини вилетіло точно таке, й тварина в одну мить вклякла на місці. Змиритись з втратою моменту тріумфу Анзур ніяк не міг, тому вліпив лапою по носі смугастому нахабі. Хоча, хто з них нахабніший – питання було чисто риторичне. Відповідь, звісно, не послідувала, тому кіт з чистою совістю задоволено фиркнув та спокійно усівся з виглядом переможця.

А от інший нахаба виявився ще спритнішим за цих двох й буквально вихопив заціпенілу тваринку з-під носа Альвіса, абсолютно начхавши на колюче гілля – трофей для нього був важливішим.

– Дякую за допомогу, бароне! – знущально хихотнувши, принц підхопив єнота під пахву й кинувся до палацу з усіх ніг, наче в нього ту нещасну тваринку вже видирали з рук.

Альвіс з Анзуром на пару лиш ошелешено дивились йому в слід. Проте, кіт все ще залишався на місці, кидаючи багатозначний погляд під одну з гілок ялівцю, відігнувши яку, слідчий знайшов і вкрадену прикрасу. Сутужно зітхнувши, він підібрав брошку й, щипаючи виноград, котрий так і не знадобився задля приманки, неспішно рушив до палацу також:

– Можеш прогулятись, Анзуре! – кивнув він своєму помічнику. – І заразом поспостерігай за магічними потоками: помітиш незвичні – де мене шукати ти знаєш.

Невиразно нявкнувши щось сердите, кіт зник, а Альвіс, доївши виноград, попрямував першою чергою до постраждалої дами. Та на поверсі, де розмістився і його кабінет й покої претенденток у фрейліни, першим він зіткнувся з графинею Ванґор, що щасливо притискала до себе свого капосного улюбленця, та принцом, котрий сяяв посмішкою тріумфатора.

– Ваша Світлосте! – несподівано гукнула його дівчина. – Дякую вам!

Альвіс здивовано озирнувся до неї:

– Перепрошую, леді Ванґор, але виноград з’їв я.

– Я не про це, – злегка почервонівши, куснула вона губу. – Його Високість розповів, що Фартіка знайшли ви, а він лиш впіймав його.

На дуже здивований погляд Альвіса – принц лиш бешкетно знизав плечима. Ну, та, звісно! По суті, він дійсно розповів правду, замовчавши лиш те, що нишком стежив за тим, хто знав як йти по сліду. А потім висмикнув у нього з-під носа знахідку. Пройдисвіт!

– Ну, що ви! Не варто! – скромно відкланявшись, він рушив до тих дверей, за якими мала бути головна постраждала від втечі капосного єнота.

Двері відчинила служниця, котру Альвіс точно не бачив серед обслуги палацу: схоже, постраждала леді привезла свою, чого не скажеш про юну графиню, котра навряд чи могла похвалитись статками, і їй, скоріш за все, призначили покоївку одну на кількох претенденток, що теж не змогли собі дозволити взяти з собою власну.

До передпокою вийшла вже знайома дама: леді Вісалія Алдер – донька маркіза Алдера, судячи з опису, який він не надто уважно пробіг очима напередодні, поклавшись на братову перевірку. Але кілька імен все ж запам’ятав через колір волосся – в цієї він був насиченої темної зелені. Прямі густі пасма дівчини були заплетені у складну косу й укладені на потилиці в дуже милу зачіску. Та й сама вона, коли не обурювалась порядками в палаці, через які в неї першого ж дня поцупили прикрасу, мала дуже привабливий вигляд.

– Леді Алдер! – схилив голову Альвіс. – Мої вітання й вибачення за незручності, з якими вам довелось зіткнутись. Прошу! – простягнув він їй брошку. – Вашу пропажу знайдено.

– О! – не спішила вона забирати прикрасу з його долоні. – Кому я маю завдячувати її поверненню?

– Барон Айверн!

– Дякую, бароне! – прикраса нарешті перекочувала до її руки, а іншу вона простягнула для поцілунку. – Де ви її знайшли?

– Біля доріжки, якою ви напевне йшли до палацу, – не збирався розкривати деталі бійки за поцуплену цяцьку Альвіс. – Вона ж була на вас?

– Саме так, – розгублено обдивлялась брошку юна леді. – Дивно, адже вона має ще й магічну застібку.

А це вже було дивно: як звичайний єнот примудрився мало того, що непомітно дотягнутись до брошки, так ще й обійти магічну застібку? І на це питання потрібно було знайти відповідь.

– Можливо, ослабнув заряд магії, коли ви проходили перевірку на наявність заборонених артефактів – таке трапляється, – припущення було цілком вірогідним, але сумніви в самого Альвіса нікуди не поділись. – Зверніться до королівського артефактора – він все поправить.

– Дякую, бароне! – дівчина сяйнула на нього радісною усмішкою. – Я так і зроблю. Тільки… – вона ніяково зам’ялась, явно маючи ще щось сказати, – …я не хотіла б обтяжувати королівського артефактора, в якого й без мене, мабуть, повно роботи. Тому… не могли б ви мені порекомендувати когось в столиці – хто міг би це зробити? Щоправда, я в столиці була лиш маленькою кілька разів і не орієнтуюсь.

Альвісу хотілось просто застогнати: відмовити на таке явне пряме прохання супроводити даму – він не міг. Але коли йому все це робити?!

– З великим задоволенням, леді Алдер! – не сказати, що усміхатись їй у відповідь – було вже так неприємно. Дівчина все ж вирізнялась миловидністю й чарівністю. Тож, усмішка вийшла не такою натягнутою, як могла. – За два дні я зможу це зробити.

– Буду вам дуже вдячною!

Вклонившись, Альвіс поспішив вискочити за двері, поки в цієї юної леді не виникли ще якісь прохання, але вилітав так швидко, що врізався у принца, котрий ледь не мчав коридором. І вони фактично вже впали, як раптом їх обох підхопило пружним повітряним потоком та поставило на ноги.