Розділ 4

Важко зітхнувши, Альвіс першою чергою накинувся на охоронця, котрий з’явився занадто пізно:

– Ви маєте невідступно слідувати за Його Високістю!

– Я слідував, – невдоволено буркнув той, відводячи очі. – Поки Його Високість…

– Мене не цікавить, що зробив Його Високість! – тут же обірвав Альвіс. – Мене цікавить – що ви зробили, щоб запобігти його спробі втечі?!

Судячи з надто довгого мовчання, охоронець діяв стандартно, тому, слідчий просто кивнув у бік принца, котрий то розсипався у компліментах черговій претендентці, то обіцяв їй все знайти:

– Не відходити!

– Слухаю Ваша Світлосте! – нарешті видихнувши, рвонув той до об’єкта своєї охорони.

А Альвіс, впіймавши іншого королівського охоронця, змусив відвести його до офіцера, котрого також припер до стінки:

– Посильте контроль магічного контуру палацу, активувавши на магічну ауру принца.

– Він його розмикає, – з виглядом того ж охоронця, похмуро процідив офіцер, котрий вже, мабуть, не раз отримав на горіхи за витівки королівського спадкоємця.

– Значить, оновлюйте кожен день! – сиплючи іскрами з очей, гаркнув Альвіс. – Мені вас вчити треба?! Де королівський артефактор? Кожен день змінювати одну складову – не така велика проблема! Чи ви… – він погрозливо насунувся на офіцера, – …хочете дочекатись справжніх, котрі магією вже буде не розв’язати?!

– Слухаюсь! – ледве стримуючись, рикнув той. – Я можу йти до артефактора?

– Ви вже маєте бути в нього!

Крутнувшись, офіцер швидко зник, а Альвіс, не впіймавши у поле зору принца, кинувся до охоронців, що контролювали магічний контур палацу:

– Його Високість контур ще не ламав?

– Ні, Ваша Світлосте! Збурення фону поки що не було! – весело відрапортували ті. Схоже, для них це вже стало забавкою: прорве принц контур, чи ні? І це було погано: подібні веселощі надто розслабляли, а розслаблену людину легше підловити.

– За найменшої підозри доповідати особисто мені!

Тепер залишилось впевнитись, що принц дійсно все ще на території палацу, і, найкращий для цього спосіб – вийти на слід того хутряного злодюжки, у причетності якого до крадіжки – в Альвіса не було жодного сумніву. Але спочатку треба було з’ясувати, чи не повернувся цей бандит до хазяйки сам.

Де знаходились покої леді Ванґор – він пам’ятав. А от стукати у двері ризикнув не одразу, пам’ятаючи реакцію дівчини на жарт принца і його участь в ньому. Тож, впіймати крижаний погляд – не хотілось. Але обов’язок переміг й за хвилину на Альвіса дивились очі, з яких ладні були вирватись блискавки:

– Ще не всі жарти пожартували, Ваша Світлосте? – не відмовилась вжалити його дівчина.

– І думки не було, леді Ванґор, – винно схилив він голову, сподіваючись хоч на дрібку прощення. – Лиш хотів дізнатись, чи не повернувся ваш улюбленець.

– Не повернувся, – її голос злегка здригнувся, видаючи хвилювання. – Це все?

– Ще одне питання, леді Ванґор: а що він любить?

Дівчина здивовано кліпнула:

– Виноград…

Альвіс зазирнув до покоїв через її плече: на столі красувалась вазочка з фруктами, серед яких лежали й кілька грон винограду – те, що треба.

– Ви не поділитесь буквально маленькою гілочкою?

Юна графиня здивовано озирнулась, але швидко зрозуміла хід думок чоловіка:

– Так. Звичайно, – відступила вона, впускаючи його до передпокою. – Якщо це допоможе. Тільки одягніть якісь рукавиці – Фартік інколи кусається.

Ці слова вже долинули йому в спину, тому він спокійно всміхнувся, поки дівчина не бачила: її попередження було добрим знаком, адже могла й не казати. В принципі, він і так розумів, що тваринка може бути кусючою, але те, що його попереджали – було вже майже прощенням за той дурний жарт. Він відірвав невелику гілочку та повернувся до юної леді:

– Я врахую це. Дякую.

– Тільки не нашкодьте йому! – в її очах дійсно плескалось побоювання. – Може, краще, щоб я пішла з вами?

– Не варто, леді Ванґор. Ви втомились з дороги й не зможете бігти за мною з потрібною швидкістю. Тому, – тепер він дозволив собі всміхнутись до неї, – відпочивайте. Я знайду вашого Фартіка. А! – він завмер навпроти дівчини. – Дайте мені якусь річ, що належить вашому улюбленцю.

Крутнувшись та обдавши його шлейфом приємного аромату диких фіалок – ніжного й ледь відчутного – юна леді кинулась до однієї зі своїх дорожніх сумок, звідки, за пару хвилин пошуків, витягла дерев’яний погризений шар:

– Ось, – подала його Альвісу. – Це улюблена іграшка Фартіка.

– Дякую, леді! – забравши річ, чоловік рушив на вихід.

Опинившись в коридорі, він випустив з руки іскру й покликав:

– Анзур!

За мить іскра буквально розсипалась на хмаринку сяйнистого пилку, з якого досить швидко сформувався величенький рудий кіт і, як кожен поважний кіт, він спочатку потягнувся, прогинаючись у спині. Пошкрябав кігтиками підлогу. Й тільки після цього звернув свою дорогоцінну увагу на хазяїна, великодушно миркнувши.

– Дякую, що помітив мене! – ледь не вклонився йому Альвіс. – А тепер займись справою: треба знайти одного капосного єнота.

Круглі зелені очі кота стали ще круглішими, з пащі вилетіло сердите фиркання, а кігтиста чималенька лапа вдарила по підлозі, сердито шкрябнувши її пазурами ще раз. Якби міг продрати – продрав би.

– Я знаю, що ти не любиш звірину, але треба! Ось, – Альвіс тицьнув йому під носа отриманий шар, – це його іграшка.

Те, з яким презирством кіт дивився на цю іграшку – багато що казало про його ставлення до подібного. Здавалось, що свій розумовий рівень він вже давно заніс на найвищий п’єдестал, звідки й позирав на інших, лиш волею злої долі змушений виконувати роль магічного помічника одного двоногого типа.

Нюхнувши шар, кіт спочатку продемонстрував горловий спазм, ніби його змусили з’їсти якусь гидоту. Потім кілька разів чхнув. Демонстративно потер лапою носа, і вже тоді рвонув коридором вперед.