Розділ 3

Хвилин за десять блукань коридорами палацу, спільними зусиллями було знайдено покої, котрі надали саме леді Ванґор – там вже були і її речі. І тепер Альвіс дивився на неї з деякою підозрою:

– А чому ви одразу не рушили за слугою, що ніс ваші речі? – він ще намагався всміхатись, хоча, в очах вже майнули сталеві іскри.

Дівчина опустила очі, а її щоки ледь не зрівнялись кольором з кольором волосся:

– Мені дуже незручно, але… від мене втік мій улюбленець – єнот. Фартік. Я думала, що швидко його впіймаю, але він виявився спритнішим, – дівчина звела на чоловіків нещасні очі, в яких зблискували, дивним чином поєднуючись, розпачливі сльозинки й вогнисті іскорки: – Його обов’язково треба знайти! Він… – вона знов потупила погляд, – …інколи краде коштовності. Я все розумію… Тільки дуже його люблю. А тримати постійно на повідці… Він цього не любить та починає хворіти.

Альвіс ледь не застогнав: до всього гармидеру з цим відбором і невгамовним принцом додавався тепер ще й єнот-злодюжка! І це перший день в палаці! Хай тільки повернеться любий братик!

– Не переймайтесь, леді Ванґор, – Альвіс, як міг, тримав усмішку, хоча страшенно хотілось, вхопившись за голову, рвонути куди далі від цього всього. – Я знайду вашого втікача.

– Що ви?! Ні-ні-ні! – замотало своєю вогнистою головою перелякане створіння. – Ваша Високосте! Я… сама… спробую…

Айверн гучно потягнув повітря носом та перевів дуже недобрий погляд на принца, котрий все ніяк не встигав вставити й своє слово:

– А, може, ми прояснимо цю ситуацію просто зараз? Щоб у самий невідповідний момент не виникло непотрібного казусу.

Тепер очі відводив принц: його спонтанне бажання пожартувати плавно перетікало дійсно в неприємність, котра, чим далі, тим більш неприємною і ставала.

– От просто зараз? – звів він нарешті нещасний погляд на свого вимушеного наглядача.

– Гадаєте, коли вас офіційно представлятимуть – буде краще? – Альвіс і гнів свій намагався не демонструвати, хоча не був певен, що це йому вдавалось повною мірою.

– Думаю, що ні, – повністю усвідомивши недоречність витівки, важко зітхнув принц та повернувся до дівчини: – Я перепрошую, леді Ванґор, за те, що ввів вас в оману.

– Про що ви, бароне? – збентежено кліпала наївними очима юна графиня.

– Ну-у-у… – переминався той, позираючи на барона в явному сподіванні, що той сам все пояснить, але Айверн мовчав, пропікаючи поглядом у відповідь. – Я не знаю – навіщо це зробив. Мабуть… хотів, щоб ви спокійно спілкувались зі мною, а не з моїм титулом.

– Я не розумію, – переводила вона погляд з одного на іншого.

– Все просто, леді Ванґор, – зрозумівши, що принц ще довго розтягуватиме свою спробу пояснити, втрутився Альвіс. – Його Високість сподівався, що з бароном ви спілкуватиметесь менш скуто, тому, назвав себе моїм ім’ям. Сміятись з вас ніхто не збирався.

– Тобто, ви… – одразу ж забрала з його ліктя свою руку дівчина, – …ви і є барон Айверн?

– Саме так, – реакція дівчини чомусь неприємно кольнула його. – А це, – кивнув він на принца, – Його Високість, наслідний принц Евелар Ніктаріон.

– Це… це так ницо… – її пухкі вуста ображено затремтіли, але юна графиня гордо скинула голівку, струснувши своїм полум’яним волоссям. – Я розумію, що до жителів провінції ставляться не кращим чином, але це нікому не дозволяє принижувати їх! Навіть вам! – вона кинула нищівним поглядом в принца. – Ваша Високосте! – і, крутнувшись, зникла за дверима, захряснувши їх за собою.

– Догрались… – розпачливо потер лоба принц.

– Перепрошую, Ваша Високосте, – шанобливо схилив голову Альвіс, – але потім розвінчання брехні було б ще неприємнішим.

– Знаю, – ну, хоч визнавав свою провину. – Я теж перепрошую, бароне. Я інколи спочатку роблю, а потім – думаю, – це вже теж був прогрес. Залишалось його закріпити.

– В такому разі, Ваша Високосте, – підхопив його попід руку Альвіс й потягну далі коридором, – ви не відмовите мені в маленькій аудієнції?

– Ваша Світлосте! – ледь не благав його принц, спробувавши вирватись. – А іншим разом – ніяк?

– Це моя робота, Ваша Високосте і, якщо ви перешкоджатимете мені її виконувати, то, в кращому разі, я її просто позбавлюсь, підставивши при цьому мого брата, перед яким мені буде соромно. І не менший сором я відчуватиму перед вашим батьком, – навмисне почав тиснути на совість Альвіс. – А в гіршому, – він багатозначно глянув на принца: – до вас дістанеться той, хто так цього прагне. І, повірте, тоді вам всі ваші милі витівки такими вже не здаватимуться. Боюсь, вам в такому випадку взагалі нічого більше не здаватиметься.

Принц іронічно покосився на нього:

– Вважаєте мене дитям нерозумним?

– Ваша Високосте! – притягнувши таки його до кабінету, яким наділили в палаці заступника голови департаменту з особливих розслідувань, Альвіс прочинив двері й запросив всередину: – Прошу!

Не сказати, що принц дуже хотів щось вислуховувати, але увійшов. Кабінет сполучався з маленькою спальнею, але Айверну цього було цілком достатньо. Тим більше, що служба в палаці була дуже тимчасовою. В усякому разі, він на це сподівався.

Дочекавшись, поки принц займе крісло для відвідувачів, Альвіс опустився у своє за столом. Він точно не розраховував на таку розмову, та з огляду на поведінку принца – вона була просто-таки життєво необхідною в прямому сенсі цього слова.

– Ваша Високосте, – спробував він надати своєму погляду якомога більше суворості. – В нас є точні дані про те, що хтось веде серйозне полювання саме на вас. Й заради цього вже намагались прибрати зі шляху герцога Тревоя. І те, що він був змушений поїхати на прикордоння – може виявитись частиною саме цього плану. Хтось намагається дістатись до вас. І, повірте, не за тим, щоб потоваришувати. А ви – робите все, щоб полегшити цю задачу зловмиснику й утруднити тим, хто вас охороняє – їхню. Гадаєте, він не знає про ваші прогулянки без охорони? Повірте, ці люди збирають про майбутню жертву всі подробиці їхнього життя. І принц Андарела – дуже жирна ціль, заради якої можна піти на все, що завгодно.