30 Тейлор

- Обірванко? - перепитала я, хмикнувши. - Оригінально. Сама придумала чи всією командою думали?

Усмішка на обличчі Міранди на мить сповзла, але вона швидко взяла себе в руки.

- Язиката, - промовила вона й похитала головою. - Нічого, це ми виправимо. Слухай уважно, бо повторювати я не збираюсь. Ти новенька, тому, мабуть, ще не розумієш, як у Гранд-Вейлі все влаштовано. Тож я поясню. Кристіан Кейн - не для таких, як ти.

Я закотила очі. Ну як так? Знову у мене проблеми через того мажорного йолопа.

- Ми все бачили, - підхопила та, що стояла зліва. - Як ти вчора крутилась біля нього. Як він тебе проводжав.

- Ага, на всю школу світилась, - додала друга. - Жалюгідне видовище.

- Він мене проводжав не тому, що я цього хотіла! - обурилась я. - Я йому тричі казала, що дійду сама!

- Ой, яка бідолашна, - Міранда зобразила співчуття. - Тричі казала. Ось тільки чомусь він усе одно ходить за тобою, а не за кимось іншим. Менше треба було хвостом крутити.

Вона зробила крок ближче, і мене обдало важким запахом її солодких парфумів. Аж у носі закрутило.

- Тож ось що буде, Рід. Якщо ти не відчепишся від Кейна, я влаштую тобі таке життя, що ти будеш мріяти повернутись у ту діру, з якої виповзла. Ти у своєму гуртожитку навіть чаю спокійно не вип'єш. Зрозуміла?

Мені б промовчати. Але в мене весь ранок був настрій "хочу когось прибити", тому язик, як завжди, випередив мізки.

- Та він мені дарма не здався, твій Кейн! - випалила я. - Забирай його собі хоч із бантиком! Мені він потрібен, як їжакові штани!

Міранда примружилась. Кілька секунд вона мовчки дивилась на мене, а тоді дуже неприємно розсміялась.

- Брехуха. Ти думаєш, я сліпа?

- Я кажу правду!

- Не віриш? - почала я, але договорити не встигла.

Міранда різко штовхнула мене в плечі. Я відлетіла назад і боляче вдарилась поясницею об край раковини. Спину прошило гострим болем, аж у очах потемніло. Я мало не зойкнула, але вчасно прикусила язика.

Не дочекаються, зміюки. Ще не вистачало, щоб вони бачили, як мені боляче.

Тому я випросталась, хоч і з великим зусиллям, і подивилась на Міранду так, наче вона була бридким пацюком.

- Все? Полегшало?

Вона аж пересмикнулась від злості.

- Дівчата, - процідила вона крізь зуби. - Здається, наша обірванка занадто нахабна.

Далі все сталося так швидко, що я навіть не встигла отямитись. Подружки Міранди кинулись до мене з обох боків і схопили за руки. Я смикнулась, спробувала вирватись, але їхні пальці вп'ялись у мої лікті, як кліщі.

- Пустіть! Ви що, з глузду з'їхали?! - загорлала я.

- Тихо, тихо, - солодко проспівала Міранда. - Ми ж просто хочемо тебе трохи охолодити. А то ти, бачу, перегрілась.

Мені скрутили руки за спиною і потягли до раковини. Я впиралась п'ятами в кахель, але що я могла вдіяти проти двох здорових кобил? Хтось міцно вхопив мене за потилицю і нагнув мою голову прямо над раковиною.

Почувся скрип крана. А потім шум води.

Вона линула на моє волосся, стікала за комір, заливала шию і спину. Я судорожно хапнула повітря, і мене пробрав такий дрож, що аж зуби застукотіли. Вода заливала очі, ніс, вуха. Фіолетове волосся прилипло до обличчя.

А за моєю спиною лунав регіт. Дзвінкий, щирий, радісний. Так сміються діти, коли відривають мухам крильця.

- Дивіться, наша фіалочка нарешті прийняла душ!

- Може, ще шампуню їй додати?

- Не треба, їй і так добре!

Я стиснула зуби так, що щелепа заболіла, щоб не розплакатися. Тільки не при них. Хай хоч подавляться своїм сміхом, але сліз від мене вони не побачать.

Скільки це тривало, я не знаю. Мені здалося, що вічність. Нарешті хватка на потилиці ослабла, і мене відпустили. Я випросталась, хапаючи ротом повітря, і відкинула мокре волосся з обличчя. З мене текло, як з водостічної труби.

Міранда стояла просто переді мною і дивилась зверху вниз, примруживши очі.

- Це був лише перший раз, - розлючено сказала вона. - Не змушуй мене повторювати. Тримайся від Кейна якомога далі, інакше наступного разу водою ти не обійдешся. Зрозуміла, обірванко?

Я мовчала, дивилась їй просто в очі й мовчала.

- Не чую відповіді.

- Зрозуміла, - видавила я крізь зуби.

- От і розумничка.

Вона поплескала мене по щоці. Легенько, майже ніжно. Від цього стало ще бридше, ніж від усього іншого.

І саме тоді в коридорі пролунав дзвінок.

- О, урок, - Міранда глянула на подружок. - Ходімо, дівчата. Не будемо запізнюватись. На відміну від деяких.

Вони вийшли, і двері за ними тихо клацнули. Як і тоді, коли вони зайшли.

А я так і стояла посеред вбиральні, поки їхні кроки не стихли за дверима.

Потім ноги раптом стали ватяними, і я сповзла по стіні на холодний кахель. Вода капала з волосся, стікала по обличчю, збиралась калюжею навколо. Блузка прилипла до тіла. Спину ломило там, де я вдарилась об раковину.

Я підняла руки, щоб витерти обличчя, і побачила на пальцях чорні розводи.

Моя така старанно нафарбована туш, на яку я витратила сьогодні зайві п'ять хвилин, бо думала, що вона допоможе приховати кола під очима, потекла.

І от тоді мене прорвало. Я затиснула рот долонею, щоб не завити на всю школу, але сльози вже котились самі, гарячі й солоні, змішуючись із холодною водою на щоках. Я плакала гірко, навзрид, по-дитячому, як не плакала вже дуже давно. Плечі тряслись, дихання збивалось, а в голові крутилась одна-єдина думка: за що?

За що мені це все?

Я ж просто хотіла вчитися, хотіла отримати гарну освіту і витягти маму з того життя, в якому вона крутилась усі ці роки. Хіба я так багато просила?

А тепер я сиділа на підлозі шкільної вбиральні, мокра, розтріпана, жалюгідна і зовсім самотня, і не мала жодного уявлення, що мені робити далі.