29 Тейлор

Цієї ночі я так і не заснула. Я лежала на ліжку, дивилась у стелю і психувала. А все через того клятого Крістіана Кейна.

Тільки-но я заплющувала очі, як у голові одразу з'являвся цей мажор зі своїм самовпевненим виразом обличчя і нахабною та безсоромною посмішкою. Ось він іде поруч зі мною, засунувши руки в кишені. Ось закочує очі на кожне моє слово. Ось ловить мене, коли я мало не гепнулась носом у землю, і його руки опиняються у мене на талії.

"Так, стоп! Навіть не думай про цього йолопа!" - суворо сказала я собі і перевернулась на інший бік, але це зовсім не допомогло.

Цей багатенький телепень просто жахливо мене бісив. Хто взагалі просив його мене проводжати? Я чітко і недвозначно сказала, що дійду сама. Три рази сказала! А він наче й не чув. Йшов собі поруч, ніби так і мало бути  і кидав на кожне моє слово свої дурнуваті репліки.

Але якщо бути чесною до кінця (а вночі, коли ніхто не бачить, можна й собі трохи зізнатись), то він був гарним. До біса гарним. Зелені очі, ці його скуйовджені темні пасма, які постійно лізли на лоба, і ця дурнувата ямочка на щоці, коли він намагався не посміхнутись... Тьфу! І про що я тільки думаю?! Сором який...

Я накрилась подушкою з головою.

- Тейлор, ти зовсім з глузду з'їхала, - пробурмотала я. - Він розбещений багатій, який вважає тебе своєю іграшкою. Пам'ятаєш? Іграшка! Він саме так і сказав!

Заснула я десь під ранок, а прокинулась від того, що Тіна стягувала з мене ковдру.

- Вставай, сплюхо! Через сорок хвилин перший урок!

-Не хочу, - простогнала я, накрившись ковдрою з головою.

-  Думаєш, я хочу? Ніхто не хоче, - хмикнула Тіна, знову стягнувши з мене ковдру.

- Я зовсім не виспалася, бо думала...

- Про що?

- Про сенс життя, - відрізала я і потягнулась по одяг.

Тіна підозріло звузила очі, але більше нічого питати не стала. Хороша в мене подруга.

До аудиторії я пленталась, як зомбі. Ноги були ватяними, голова гула, наче розбурханий вулик, а очі злипались. Єдине, що мене підбадьорювало, - це думка, що Кейна на першому уроці немає. Принаймні в мене була надія, що немає.

Перед самим дзвінком я згадала, що треба умитись, бо виглядала я так, ніби мене всю ніч жували, а потім виплюнули. Тому я кинула Тіні: "Іди, я зараз прийду", - і звернула до вбиральні.

У вбиральні було тихо і порожньо. Я відкрила кран, набрала в долоні холодної води і з насолодою плеснула нею в обличчя. Одразу трохи полегшало.

- Ох, і добре ж, - пробурмотіла я, дивлячись на себе в дзеркало.

Фіолетове волосся стирчало на всі боки. Під очима були темні кола. Загалом, вигляд такий, наче я на спір вирішила когось налякати.

І саме тоді позаду мене тихенько клацнули двері.

Я поглянула у дзеркало і завмерла.

У відображенні стояла Міранда. Висока, бездоганна, з шовковистим білявим волоссям і посмішкою, від якої мені одразу захотілось втекти в найвіддаленіший і найтемніший куток школи. А за її спиною, наче дві тіні, стояли її подружки, перекриваючи мені вихід із вбиральні.

- Привіт, обірванко, - солодко проспівала Міранда. - Ми так давно хотіли з тобою поговорити.

Ці зміюки рушили до мене. Одна справа, друга зліва, а Міранда посередині. І за кілька секунд я зрозуміла, що стою спиною до раковини, а відступати мені нікуди.

Я ковтнула слину.

Ох, Тейлор, Тейлор... Здається, справи у тебе дуже і дуже кепські.