27 Тейлор

Із бібліотеки я вийшла такою виснаженою, що здавалося, ніби хтось пройшовся по мені катком.

Надворі вже геть стемніло. Холодне осіннє повітря лоскотало ніс, а ліхтарі на території школи кидали на доріжки тьмяні жовті плями світла. Десь далеко ухнула сова, і в мене по спині пробіг холодок.

- Ну що, пішли, - пролунав позаду голос, який я вже навчилася впізнавати навіть уві сні. Хоча краще б ніколи його не чула.

Я здивовано обернулася. Кейн стояв, засунувши руки в кишені, і дивився на мене так, наче це було само собою зрозуміло.

- Куди пішли? - шоковано перепитала я.

- До гуртожитку. Провести тебе.

- Не треба, - різко відповіла я і закинула рюкзак на плече. - Я чудово дійду сама.

- Вже темно, - промовив він.

- Я не боюся темряви.

- Там можуть бути лисиці.

- Лисиці? - я скептично глянула на нього. - Кейне, це елітна школа, а не дикий ліс.

- Ну, раптом вони теж елітні і голодні. Як я після бібліотеки.

- Тобі чого голодувати? Ти ж з'їв усі сендвічі, що принесла мені подруга! - обурено вигукнула я.

- О, ну знову вона про сендвічі, - закотив очі Кейн. - Вони були з індичкою, не варто так страждати.

- Ти їх вкрав!

- Я їх... реквізував. У інтересах безпеки бібліотеки.

Я відкрила рота, щоб видати щось уїдливе, але зрозуміла, що в мене просто не вистачає слів. Цей хлопець міг би змагатися за звання найбільшого нахаби всесвіту і виграв би з величезним відривом.

- Дивись, - я глибоко вдихнула, - я піду сама. Ти підеш у свій елітний корпус, замовиш піцу і ляжеш спати. Усі будуть щасливі.

- Я не піду, - упевнено сказав він.

- Чому це?

- Бо не хочу, - сміючись відповів цей мажорний над.

Оце аргумент! Просто шедевр дипломатії.

Я пішла вперед, а він, звісно, поплентався за мною. Не збоку, не позаду, а поруч, крок у крок, ніби ми з ним були найкращими друзями, які разом повертаються з прогулянки.

- Ти за мною ходиш, - зловтішно промовила я. - Це називається переслідування.

- Це називається чемність.

- Це називається "ти ненормальний, набридливий нахаба"

- Дякую.

- Це не комплімент!

- А звучить дуже мило.

Я зупинилася посеред доріжки і важко видихнула.

- Кейне, чого ти від мене хочеш?

Крістіан Кейн теж зупинився. Деякий час мовчав, дивлячись кудись повз мене, а потім знизав плечима:

- Нічого.

- Нічого?

- Нічого особливого. Просто... - він почухав потилицю. - Ти сьогодні була якась не така. Сумна. Я подумав, що не варто тобі йти одній.

Я кліпнула. Раз, другий. Мабуть, я щось не так розчула. Крістіан Кейн, король школи, мажор-красунчик і за сумісництвом мій особистий кошмар, щойно сказав, що турбується?

- Ти що, захворів? - обережно запитала я.

- Що?!

- Ну, температура, жар, галюцинації. Може, ти вдарився головою, коли розставляв книги?

- Рід, - його губи смикнулися, наче він намагався не засміятися, - ти неможлива.

- Це ти неможливий!

- Ні, ти!

- Ні, ти!

Ми знову почали сперечатися, як маленькі діти. Сперечалися про все: про те, хто більше винен у сварці в класі, про те, що він назвав мене  "іграшкою", про мою "невдячність", про його "нахабство".

Ми з ним навіть примудрилися  посваритися через те, хто швидше ходить. Я прискорила крок, він теж, і ми майже побігли, як двоє ненормальних, ображених на весь світ.

Може, саме через це я й не помітила того клятого корінця.

Старе дерево біля доріжки випустило товстий корінь, який виглядав з-під землі, наче підступна змія. Моя нога зачепилася за нього, і я відчула, що лечу вперед.

"Це кінець, - промайнуло в голові. - Я зараз упаду просто в калюжу перед Кейном, і він сміятиметься наді мною до кінця життя".

Я заплющила очі, готуючись до зустрічі з холодною мокрою землею.

Але удару не було.

Замість цього мене щось міцно схопило за талію й різко смикнуло назад. Я врізалася в щось тверде, тепле і приємно пахуче. Хвилину я просто стояла, боячись розплющити очі.

- Ти в порядку? - пролунав над самісіньким вухом стурбований голос.

Я підняла голову. Кейн тримав мене обома руками, а його обличчя було так близько, що я розгубилася і зашарілася. Усі його колючі жарти кудись зникли. Він дивився на мене серйозно і трохи занепокоєно, наче боявся, що я розіб'юся, як кришталева ваза.

Моє серце закалатало так голосно, що я злякалася, що він його почує.

- Я... я... - голос зрадницьки здригнувся. - Так. В порядку.

- Точно?

- Так! Відпусти мене!

- А якщо ти знову впадеш?

- Не впаду!

- Ти щойно мало не впала.

- Це все через тебе! Якби ти не йшов поряд, я б не відволіклася!

- Тобто тепер я винен, що ти не помітила коріння дерева? - він підняв брову, але рук не прибрав.

- Ти винен у всьому!

- Звісно, - він усміхнувся куточком губ. - Я взагалі у всьому винен.

Я нарешті опанувала себе, вирвалася з його обіймів і поправила куртку, відчуваючи, як палають щоки. Слава богу, було темно. Інакше він би точно помітив, що я червона, як стиглий помідор.

- Дякую, - ледь чутно пробурмотіла я, дивлячись собі під ноги.

- Що? Я не розчув.

- Нічого.

- Ні-ні, повтори. Ти що, щойно сказала "дякую"?

- Я сказала "ну тебе до дідька".

- Ага, звісно.

Далі ми йшли мовчки. Чомусь це мовчання не здавалося мені ворожим, а скоріше дивним. Наче між нами раптом натягнули тонку ниточку, і ніхто не наважувався її порвати.

Біля дверей гуртожитку я зупинилася й нарешті вирішила сказати те, що крутилося в голові від самої бібліотеки.

- Кейне.

- Що?

- Ти все одно придурок.

- Я знаю, - він посміхнувся і засунув руки в кишені. - На добраніч, Попелюшко.

- Не називай мене так! - гаркнула я, але він уже розвернувся й пішов у темряву, насвистуючи якусь дурнувату мелодію.