26 Крістіан

До бібліотеки я прийшов за десять хвилин до початку відпрацювання. Сам не зрозумів чому. Зазвичай я спізнювався на все, навіть на власні дні народження, а тут стояв біля важких дубових дверей, як ідіот, і з нетерпінням поглядав на годинник.

Тейлор з'явилася рівно о третій. Вона йшла по коридору повільно, опустивши голову, а рюкзак тягнула за одну лямку, наче він важив цілу тонну.

Я приготував цілу промову. Щось на кшталт "Ну що, служнице, готова драїти підлогу?" або "Попелюшко, ти запізнилася, це буде коштувати тобі додаткової години". Я вже навіть встиг відрепетирувати її подумки.

Але коли вона підійшла ближче, всі слова застрягли у мене в горлі.

Очі в неї були трохи червоні, а під ними залягли темні тіні. Вона не глянула на мене, не огризнулася, навіть не скривилася. Просто тихо промовила:

- Привіт.

Мені стало якось не по собі. Наче я з розгону влетів у скляні двері.

- Привіт, - буркнув я і відчинив двері, пропускаючи її всередину.

Ми зайшли в бібліотеку, де пахло старим папером і пилом. За столом біля входу сиділа місіс Грінвуд, яка дивилася на нас так, наче ми припхалися в її спальню.

- Ви спізнилися, - різко промовила вона.

- Ми прийшли вчасно, - миролюбно сказав я.

- Не сперечайтеся, містере Кейн. Он там ящики з книгами, що чекають, коли ви їх розставте по полицях. Також там є ганчірки для пилу. І щоб я не чула жодного звуку. Зрозуміло?

- Так точно, - козирнув я, і Тейлор ледь помітно скривила губи.

Це була майже усмішка. Майже! Але мені чомусь дуже захотілося, щоб вона була справжньою.

Ми розійшлися по різних кутках. Я підняв ящик з книгами і мої руки одразу заскиглили. Але я тільки глибше вдихнув, і потяг його до найдальших полиць.

- Що ти робиш? - здивовано запитала Тейлор, помітивши, куди я пішов.

- Працюю.

- Ти? - вона скептично підняла брову.

- Так, я. Іноді я теж буваю корисним, - огризнувся я. - Ти краще займись пилом, а я поставлю книги на верхні полиці.

- Але ж це моя робота…

- Тейлор, - я вперше назвав її по імені, і вона здивовано кліпнула. - Просто витирай пил.

Вона відкрила рота, потім закрила його. А тоді просто кивнула.

Пів години ми з нею працювали мовчки. Я переносив ящики, розставляв книги, а вона обережно витирала пил. І знаєте що? Мені було... добре. Незвично, незручно, але добре.

Я навіть почав складати в голові план. Після відпрацювання я запропоную провести її до гуртожитку. Нічого особливого, просто пройтись разом, бо надворі вже темніє. Може, навіть куплю їй гарячого шоколаду в автоматі біля входу. А якщо вона знову скаже, що я придурок, я просто посміхнусь і скажу: "Знаю".

Чудовий план, ідеальний і геніальний. Залишилося тільки дочекатися, коли закінчиться це відпрацювання.

І тут двері бібліотеки з гуркотом відчинилися.

- Тейлор! Я тут!

На порозі стояла висока, міцна дівчина з волоссям, зібраним у хвіст, і з великою сумкою в руках. Ну звісно, Тіна Лонг. Ненормальна подружка моєї Попелюшки. Якого біла її чорти принесли? Хоч би вона не залишилась тут надовго.

- Тіно! - Тейлор радісно кинулась до неї, і на її обличчі розцвіла така широка і щира усмішка, що я мало не впустив книжку собі на ногу.

- Я принесла сендвічі і гарячий чай, - гордо оголосила Тіна, виймаючи з сумки термос. - Ще й допоможу тобі з книгами, щоб ця зарозуміла пиха нічого з тобою не зробила.

Вона кинула на мене такий погляд, наче я щойно підпалив її кота.

Що? Пиха?! Ну знаєте…

Я стояв посеред бібліотеки з ящиком книг у руках і спостерігав, як мій ідеальний план розсипається, ніби картковий будиночок.

Тіна взяла в руки стос книг, і вони з Тейлор щось весело шепотіли, хихикали, а моє існування, схоже, взагалі перестало мати для них хоч якесь значення.

Я більше був не потрібен. Ніхто не просив мене нести ящики. Ніхто не збирався дякувати.

Чудово. Просто чудово!

Я опустив клятиц ящик на підлогу, оглянувся і помітив на столику біля вікна пакет з сендвічами. Той самий, який принесла Тіна. Вони так захопилися розмовою, що кинули його без нагляду.

Ну що ж, якщо мені все одно тепер нічого робити, то хоч перекушу.

Перший сендвіч з індичкою зник за чотири укуси. Другий, з сиром і помідорами, ще швидше. Четвертий і п'ятий зникли самі собою.

Коли я доїдав шостий, за спиною почувся сердитий голос Тейлор:

- Кейне... Ти що, їси наші сендвічі?

Я повільно обернувся. Рот у мене був набитий, у руці - останній шматок хліба.

- Ммм? - невинно промимрив я.

- ТИ З'ЇВ УСІ?! - заволала Тіна так, що стіни в бібліотеці затряслися 

- Вони були на столі, - жуючи, виправдався я. - Нікому непотрібні. Я ж знаю, що дівчата полюбляють сидіти на різних дієтах. От і допоміг вам.

- Допоміг?! - Тіна відкинула книги і, як розлючений бик, кинулася до мене. - Ти, нахабний йолоп! Це було для Тейлор, вона сьогодні майже не їла!

Я поглянув на Тейлор. Вона стояла з таким виглядом, наче була готова прибити мене на місці.

- Тіно, - обережно сказав я, відступаючи від цієї Валькірії, - давай обговоримо це як цивілізовані люди…

- Цивілізовані?! Я тобі зараз покажу цивілізацію! Ти хоч знаєш, скільки я їх робила?! Я старалась і робила їх для своєї подруги, а ти, довбешка, просто взяв і!..

- Тіно, не кричи, - пискнула Тейлор.

Але було пізно.

- ТИХО! - пролунав над нами громовий голос.

Ми всі завмерли, як у дитячій грі "Морська фігура, на місці замри"

Місіс Грінвуд стояла між стелажами, схожа на розгнівану фурію. Окуляри на кінчику носа, волосся розтріпане, а погляд такий, що аж мені страшно стало.

- Що тут відбувається? - повільно промовила вона.

- Це він, - Тіна одразу показала на мене пальцем. - Він з'їв усе!

- А ви, міс Лонг, що тут робите? - голос бібліотекарки став крижаним. - Хіба вас теж покарано?! Чи ви скучили за покараннями?!