19 Тейлор

Бісів зарозумілий козляра! Йолоп і самозакоханий бовдур! Віслюк ледачий. Всі мої думки зараз крутилися довкола гадського мажора. Я мріяла про те, що візьму найтовстішу і найважчу книгу і як стукну його по дурній голові...

Усе сталося за якусь секунду, але мені здалося, що час розтягнувся, як жуйка. Драбина хитнулася, книжки вилетіли з рук, і я встигла подумати лише одне: "Мамо, пробач, що я загину в бібліотеці від удару "Історією середньовічної Європи" по голові".

Я заплющила очі і приготувалася до сильного удару об підлогу.

Але підлога чомусь виявилася теплою. І живою і навіть голосно зойкнула.

- Ай! Та щоб тебе... Попелюшко, ти що, цеглою снідаєш?!

Я розплющила одне око, потім друге. Мене накрило хвилею паніки, бо я лежала просто на Кейнові. Моє фіолетове волосся розсипалося по його сорочці, а ніс уткнувся кудись йому під підборіддя.

Навколо нас, як після бомбардування, валялися книги, а одна, найтовстіша, ще й гойдалася на його голові, ніби корона.

Моє серце калатало так сильно, що, здається, було чути на другому поверсі.

А ще я відчувала його руки. Вони міцно тримали мене за талію. Кейн упіймав мене. Цей зарозумілий нахаба кинувся через усю бібліотеку і впіймав мене, як у тих дурнуватих фільмах, які я ніколи не дивилася. Тобто дивилася, але ніколи в цьому не зізнаюся.

- Ти... - промовила я, і голос зрадницьки здригнувся. - Ти мене впіймав.

- Не раджу звикати, - прохрипів Кейн. - У мене, здається, тільки що зламалося ребро. Або два.

- Ребра не ламаються від такого!

- Від тебе ламаються. Ти важка, наче справжня каменюка.

От гад! Мене накрило такою люттю, що страх миттєво випарувався.

- Я не важка!

- Товстунка з фіолетовими патлами.

- Та ти... - я вперлася руками в його груди, щоб злізти, і тут побачила його обличчя зовсім близько.

Ці зелені очі. Вони більше не сміялися і не глузували. Крістіан Кейн дивився на мене якось інакше, трохи розгублено і навіть, здається, злякано.

А я раптом помітила, що в нього довгі вії. І що на лівій щоці є малесенька ямочка, яка з'являється, коли він стискає щелепу. І що від нього пахне чимось свіжим, схожим на хвою і дощ.

Чому я взагалі думаю про подібне?! Припини, Тейлор! Негайно! Візьмись за розум!

- З тобою все добре? - схвильовпно спитав він, і від цього тону мені стало ще гірше.

Бо Кейн, який знущається, був зрозумілим. Із ним я знала, що робити: злитися, огризатися, бити коліном. А ось такий Кейн, який хвилюється і тримає мене так обережно, ніби я зроблена зі скла... З таким я не вміла поводитися.

- Я... Так. Мабуть, - розгублено відповіла я.

Ми дивилися одне на одного, і жоден не рухався.

Хтось мав це перервати. Я мала, але чомусь не могла змусити себе відсунутися. І, що найстрашніше, не дуже й хотіла.

Кейн трохи підвів руку, наче збирався відкинути пасмо волосся з мого обличчя...

А в цей момент хтось кахикнув біля дверей.

- Ну, - пролунав крижаний голос місіс Грінвуд. - Бачу, ви чудово провели час.

Ми завмерли. Я повільно повернула голову.

Вона стояла на порозі, склавши руки на грудях, і дивилася то на розкидані книги, то на мене, що лежала на Кейні, то знову на книги.

Я зрозуміла, що цей день став ще гіршим, хоча була впевнена, що це було неможливо. Мене точно хтось прокляв.