18 Крістіан

Бібліотека Гранд-Вейл пахла старим папером, пилом і моєю ненавистю до покарань і взагалі до будь-якої фізичної роботи.

Місіс Грінвуд, наша бібліотекарка, вручила нам з Попелюшкою по ганчірці і кивнула на гору книжок, що височіла на візку, як Еверест.

- Після того, що ви влаштували на фізиці, ви обоє розставите всі ці книги за алфавітом і протрете полиці від пилу. Я повернуся за годину. Не вбийте одне одного, - додала вона і, цокаючи підборами, зникла за дверима.

Не вбийте одне одного. Ха! Дуже сміливе припущення з її боку.

Я подивився на ганчірку у своїй руці так, ніби це була дохла миша. Потім перевів погляд на Попелюшку. Та вже стояла з гордо піднятим підборіддям і дивилася на мене так, ніби я був жахливою плямою на її ідеальній репутації.

- Що? - буркнув я.

- Нічого. Просто хотіла побачити, як криворукий мажорик буде працювати.

Мала зараза. Вона ще й глузувала!

- Ти забула? - я підійшов ближче і нахилився до неї. - Ти моя служниця. Тож усе робиш сама, а я пильную за якістю.

- Ти пильнуватимеш?

- Ага. Дуже уважно, тому не сачкуй і добре постарайся, щоб мені все сподобалося.

Я демонстративно підійшов до найближчого столу, гепнувся на стілець, закинув ноги на сусідній і дістав телефон.

Здавалося, ніщо в цілому світі не могло бути приємнішим за вираз її обличчя в ту мить. Вона відкрила рота, закрила, знову відкрила, і з-під її фіолетової чубчика ледве не повалив дим.

- Ти... ти це серйозно?!

- Книжки самі себе не розставлять, Попелюшко. Давай, давай. Біжи, працюй.

Вона щось пробурмотіла собі під ніс. Здається, там було кілька слів, яких чемним дівчаткам знати не личить. Але до роботи таки взялася. Гупала книжками, махала ганчіркою та ображено сопіла, ніби розлючений їжачок.

А я сидів і вдавав, що уважно щось дивлюсь у своєму телефоні. Принаймні намагався вдавати.

Перші п'ять хвилин я справді там скролив якусь нісенітницю. Потім Попелюшка почала витирати нижні полиці, нахилившись так, що мені довелося терміново відвести погляд. Ще за п'ять хвилин я зрозумів, що відвертатися мені вже не хочеться. Дуже не хочеться.

Ну а що? Я ж не винен, що вона тут ходить. Що там такого? Це ж просто бібліотека. Просто ноги. Просто... Та кого я обманюю.

- Кейне! - гукнула вона,  - Ти не міг би принести мені драбину? Верхні полиці я не дістану.

- Ти не бачиш, що я зайнятий? У мене важливі справи.

- Так-так, я бачу. Ти дуже старанно ставиш лайки під фотками своїх фанаток.

Я мало не вдавився власною слиною. Звідки вона знала?!

Не кажучи ні слова, я підвівся, підкотив драбину і буркнув:

- Тільки не впади, бо ще вкрутиш собі щось, не зможеш нормально працювати і тоді доведеться вдвічі довше свій борг відробляти.

- Яке зворушливе піклування, - пирхнула вона і спритно, як кішка, полізла вгору з ціллю книжок у руках.

Я повернувся на своє місце, знову вткнувся в телефон. Точніше, зробив вигляд, що вткнувся.

Бо переді мною відкрилося значно краще і цікавіше видовище.

Попелюшка стояла на третій сходинці, витягнувшись на повний зріст, а її шкільна спідниця, яка й так не була довгою, піднялася настільки, що я забув, як дихати. Тонкі щиколотки, стрункі ноги, гладенька шкіра...

Крістіане, візьми себе в руки! Це ж Попелюшка! Дрібна зараза! Вона тебе в самі, вибачте, кульки вдарила!

Та мій мозок зовсім не слухав порад розуму. Він просто мовчки милувався.

- Ти там не заснув? - донісся до мене її голос.

- Ні. Просто... стежу, щоб ти нічого не начворила.

- Як мило з твого боку. Ой, чорт, - раптом пискнула вона.

Я підняв голову якраз у ту мить, коли стопка книг, яку вона тримала, нахилилася, Попелюшка смикнулася, щоб її втримати, і драбина під нею хитнулася.

- Кейне!!! - вереснула вона.

Дівчина летіла з драбини, розмахуючи руками, а разом з нею, як град, посипалися  книги.