17 Тейлор

Ненавиджу цього бісового гада! Ненавиджу всією душею і кожною клітинкою свого тіла!

Кейн, цей самозакоханий павич, стояв переді мною з виглядом переможця і дивився так, ніби я вже підписала контракт на довічне рабство.

А я стояла і не могла вимовити ані слова, бо в горлі застряг клубок, а сльози вже самі почали текти по щоках.

Ну чому саме я втрапила у таку жахливу халепу?  Я ж приїхала в Гранд-Вейл не за пригодами. Мені потрібна була лише гарні оцінки і спокій.

Мама стільки працювала, щоб я змогла отримати цей грант. Вона навіть не сказала мені, скільки змін підряд відпрацювала, коли я збирала документи. Я просто бачила її втомлені очі і те, як вона посміхалася, ніби все гаразд.

А що я зробила за перший же тиждень? Налетіла на якогось дивака, розбила його телефон і тепер буду бігати за Кейном, як цуценя. Ще хтозна, які завдання цей ідіот для мене придумає.

Як же все по- дурному складося. Навіть  смішно, якби не було так паскудно.

Цей Рон, до речі, теж хороший. Дивився на мене так, ніби я була вітриною з тістечками. Я відчувала себе дуже некомфортно і від того, що вони обидва так на мене витріщалися, і від того, що Кейн раптом поводився так, ніби я була його власністю. Не дівчина, не людина, а його річ.

Найгірше було те, що на мить, зовсім коротку мить у тому клятому коридорі, коли він нахилився до мене так близько, що я бачила кожну цяточку в його зелених очах, мене кинуло в жар.

Я до тремтіння в колінах злилася на себе за це, тому й вдарила його. Тому що, якби не вдарила, то, можливо, не відсторонилась би, а цього я собі ніколи б не пробачила.

- Чого мовчиш, Попелюшко? Язик проковтнула? - Кейн схилив голову набік і єхидно посміхнувся.

Ця посмішка. Ця дурнувата, самовпевнена, неприпустимо гарна посмішка!

- Я думаю, - процідила я крізь зуби.

- Про що ж?

- Про те, чи буде в мене шанс подати на тебе до суду за моральну шкоду.

- Ти ж навіть адвоката не потягнеш, - розсміявся він, і мене знову накрило хвилею злості.

Він мав рацію. Це було найобразливіше. Він ніби випадково влучав у те, про що я намагалася не думати щодня. У те, що в цьому світі я чужа. Що в цих коридорах із мармуровою підлогою і дорогими люстрами мої дешеві туфлі чи кеди з розпродажу видно за кілометр. Що хтось, як Кейн, може розбити чужий телефон, навіть не помітивши, а я рахую кожну копійку.

В старій школі в мене було багато  подруг і друзів. Ми разом сміялися з усього на світі, гарно проводили час і ніхто не питав, звідки в мене ці речі і не сміявся з того, що вони дешеві. Я жахливо сумувала за тими часами.

За домом, за маминими млинцями у суботу вранці, за тишею нашої маленької квартирки. Зараз мені найбільше хотілося просто забитися під ковдру, закритися від усіх і плакати.

Я чудово розуміла те, що у нас з мамою немає таких грошей, щоб зараз розрахуватися з Кейном і навіть не уявляла, де їх взяти.

- Гаразд, - сказала я, піднявши підборіддя. - Хочеш служницю? Буде тобі служниця. Але попереджаю: не смій змушувати мене до чогось непристойного чи тягти до мене свої лапи.

- Це погроза?

- Це попередження.

Кейн підняв свою ідеальну брову і хмикнув, ніби вперше побачив, що в мене є зуби. Здається, це його навіть розвеселило, а мене розлютило ще більше.

Я розвернулася і пішла геть, відчуваючи спиною його погляд. Серце стукало, як скажене, щоки палали. Фіолетове пасмо волосся лізло в очі, і я зло відкинула його назад.

Перший поцілунок. Ну чому я це йому бовкнула?! Язик мій - ворог мій!

Тепер він знає. Тільки б він не став мене ним дражнити. Тільки б не став...

Хоча кого я обманюю? Звісно, стане.

Я зайшла в дівчачий туалет, відкрила кран і довго плескала на обличчя холодною водою. З дзеркала на мене дивилася розхристана дівчина з червоними очима.

- Ти сильна, - прошепотіла я своєму відображенню. - Ти витримаєш.

Відображення не повірило. Я теж.

Але я точно знала одне: Кристіан Кейн ще пошкодує, що зв'язався зі мною.