9 Тейлор

Мене обережно поклали на щось м'яке. Точніше, на землю. Вологу, прохолодну землю, що пахла прілим листям.

Я тут же спробувала виборсатися з ковдри, як гусениця з кокона, і в підсумку тільки перекотилася на бік. Гідність, звісно, залишилась десь там, у гуртожитку, але звільнитись було важливіше.

Оскільки ніхто на мене не нападав принаймні поки що, я роззирнулася довкола і заціпеніла.

Наді мною височіла склепінчаста стеля з розбитих скляних панелей, крізь які проглядав місяць, а довкола буяла папороть. Ще місце було схоже на закинуту оранжерею.

Чудово. Просто чудово. І чому мене притягли в це жахливе місце? Нічого хорошого не спадало мені на думку.

Збоку щось заворушилося. Я смикнулась так, що ледь не вдарилась головою об горщик, але це були всього лише дві дівчини. Вони так само лежали серед папороті, закутані в ковдри по самі вуха, і дивилися на мене круглими, переляканими очима.

- Ти теж?.. - прошепотіла одна з них.

- Мене викрали просто з ліжка, - так само пошепки відповіла я. - А тебе?

- З душу, - сумно промовила вона. - Я навіть не встигла змити шампунь.

Я хотіла щось відповісти, але не встигла. Бо в ту ж мить оранжерея вибухнула.

Спершу гримнуло так, що я підскочила разом із ковдрою. Потім ще раз і ще. Звук був такий, ніби хтось вирішив влаштувати справжній кінець світу.

З-за кущів і колон, з усіх боків, до нас рушили темні постаті. Їх було біля десятка, може, трохи більше.

Усі в довгих чорних плащах із глибокими капюшонами, що повністю ховали їхні обличчя. Вони йшли повільно, зловісно, наче у фільмах про якісь таємничі секти.

От тільки в руках вони тримали каструлі. І кришки від каструль. І гамселили по них  ложками з таким завзяттям, ніби від цього залежало їхнє життя.

Я дивилася на це все з відкритим ротом і офігівала.

Дівчина, якій не дали змити шампунь, тихенько заскиглила. Друга накрилась ковдрою з головою, сподіваючись, мабуть, що її так не помітять.

А я просто сиділа і не розуміла, що відбувається. Що це за цирк? І чому в мене таке відчуття, що я єдина, хто не знає правил гри?

Гуркіт різко обірвався. Постаті розступилися, і одна з них зробила крок уперед. Вона поставила каструлю на землю і скинула капюшон.

- Новачки, вітаємо вас у Гранд-Вейл і в таємному братстві стипендіатів! - голосно і урочисто промовила вона.

Я зойкнула, але не тому що злякалась, а від несподіванки.

Це була Аманда. Та сама дівчина, з якою я сьогодні познайомилась на заняттях. Та, що так мило пояснила мені, де знаходиться їдальня, і навіть не здалася підозрілою. Та, у якої я збиралася завтра питати поради!

- Аманда?! - видихнула я. - Ти?!

- Сюрприз, - підморгнула вона. - Ти ж не думала, що я просто так допомагаю кожній новенькій?

Я відкрила рот, щоб сказати щось сказати, але нічого підходящого в мою світлу голову так і не прийшло.

До мене підійшла ще одна фігура. Вона була вища за всіх інших, широкоплеча, і рухалась упевнено, трохи розкачуючись, як спортсмени. Це точно був той, хто мене викрав! Ця людина скинула капюшон і посміхнулась.

Я чекала побачити кого завгодно. Якогось хлопця, місцевого охоронця. Навіть того бісового мажора, якщо вже бути зовсім відвертою. Але це була дівчина.

Висока, спортивна, з міцними плечима і заплетеною навколо голови косою.

Я шоковано кліпнула очима. Раз, другий. Мозок відмовився відмовлявся вірити у побачене, бо таких великих і міцних дівчат, як ця, я ще в житті не бачила.

- Я - Тіна Лонг, - широко посміхнулась вона. - Твоя сусідка по кімнаті. Вибач, що налякала, але в Гранд-Вейл так заведено вітати новачків. Це наша багаторічна традиція.

Нічого собі традиції у них... У мене мало серце не стало від страху.

Хтось у плащах пирснув зі сміху. Потім ще хтось. За хвилину вся оранжерея реготала, а Аманда витирала сльози, дивлячись мене та інших новачків, які виглядали не менш ошелешеними.

А я сиділа в ковдрі, з розтріпаним волоссям, у піжамі з котиками, і не знала, що мені робити: плакати, сміятися чи кричати.

Я дуже підозрювала, що цього привітання я в житті не забуду.