Розділ 10 – Друзі.

– Я не побачила ввечері повідомлення, а вранці вже було пізно відповідати, – збрехала ніяково, не знайшовши кращої відмовки.

Та й хто взагалі про таке питає? Можливо, я просто не хотіла відповідати і зараз би почувалася максимально ніяково. Або, всяке буває, у мене щось сталося, і було не до повідомлень. Загалом, придумувати можна довго, але чи потрібно це?

– Ти могла відповісти вранці. Наприклад, побажати мені доброго ранку, – запропонував цілком серйозно Тимур, ще сильніше збиваючи мене з пантелику.

Та я тільки встигла думки свої приборкати незрозумілі. Втім, навіть якби мої думки залишилися – це не привід так поводитися. Для нас із ним особисто я взагалі ніякого майбутнього не бачила. А просто страждати, тому що подобається, мені не підходить. Краще до всього підходити з дещицею прагматичності. Якщо майбутнього немає, тоді слід одразу ж відмовитися від цих дурних думок.

– Не думаю, що це доречно, – похитавши головою, прямо відповіла.

– Чому?

Справді, чому? Хіба так незрозуміло?

Не здивуюся, якщо в Тимура фішка така ставити незручні запитання. А що? У кожного свої таргани, а він, наприклад, отримує справжнє задоволення словесно «знущаючись» з дівчат. Допитується, бажаючи отримати потрібну йому відповідь, а після задоволено забуває про такий маленький інцидент.

Здається, я не усвідомлено йому кілька фетишів приписала. Але, справді, сам винен!

– Бо в цьому немає потреби? – Відповіла запитанням на запитання.

– Але ж ми вже друзі, чи не так? – Усміхнувшись, уточнив він. – А між друзями такі розмови – це норма.

Безумовно, у мене сіпнулося око. У свої двадцять чотири роки в мене почався нервовий тик від твердолобості одного вже знайомого мені мільйонера. Які ж ми друзі? Нас із натяжкою можна вважати знайомими.

– Ти врятувала Блека і мене своїм вчинком, тому, гадаю, ми більше, ніж прості друзі, – протягнув він задумливо. – Не проти тут пообідати? – Зупинивши машину біля ресторану, запитав Тимур.

– Не проти, – відповіла машинально, не в силах одразу ж усвідомити потік інформації.

Тобто, він зараз насправді заграє зі мною? Фліртує без сорому й докорів сумління, посилаючись на той факт, що я рятівниця Блека? Але... йому ж зараз тридцять два роки. Він старший за мене на вісім років. Звісно, з одного боку така різниця у віці здається зовсім невеликою, але з іншого – це не мало. Тимур вже багато чого добився в цьому житті, у нього свої інтереси, цілі, можливості, тоді як я, можна сказати, тільки починаю свій шлях.

– Прошу, – відкривши переді мною двері ресторану, Тимур м'яко мені посміхнувся.

– Дякую.

Зайшовши всередину, вже не дивуючись красивому інтер'єру навколо, ми разом зайняли невеликий столик біля стіни. Мовчання між нами, яке явно виникло з моєї вини, перервав офіціант, принісши нам меню. Хоча, здається, ніяково зараз почувалася тільки я.

– Замовляй усе, що хочеш. І не соромся, як минулого разу, – схвально промовив чоловік.

– Я не голодна, – похитала головою, а потім мимоволі ковтнула. У цей час інший офіціант поніс замовлену страву зі смачним запахом на сусідній столик.

– Тоді давай я замовлю?

– Добре.

Замовивши досить багато страв, Тимур віддав меню офіціантові. Утім, напої у нас виявилися незмінними. Собі Тимур замовив мінеральну воду, а мені сік апельсиновий. І ж запам'ятав таку дрібницю, не пропустив нічого.

– Тобі ніяково поруч зі мною? – Запитав чоловік, пильно дивлячись на мене. Виглядав він так, немов хотів за допомогою погляду дізнатися всі мої секрети.

– Трохи, – не стала лукавити, розуміючи, що, можливо, наше спілкування на цьому не закінчиться.

І, безумовно, якщо ми вдаватимемо, що не знаємо одне одного зовсім, мені може бути вдвічі незручно. Зараз, принаймні, ми можемо зберегти якусь «дружбу» при спілкуванні.

– Чому? Це через нашу другу зустріч чи першу? – Посміхнувшись, вкрадливо поцікавився він.

Якщо не брехати, то про таке я взагалі не думала. Але, природно, після його слів одразу ж згадала ці незручні моменти. Уперше, якщо вірити словам Тимура, я не тільки Блека врятувала, а й на нього накричала. До того ж, тоді я була п'яна, брудна, після падіння і, напевно, виглядала, як не зовсім адекватна дівчина. Утім, вдруге наша зустріч була не кращою. Керуючись своїми егоїстичними мотивами, я чекала його біля офісу, але навіть коли вирішила піти, примудрилася пролити на нього каву. І хоч про першу частину мого перебування біля стін його місця роботи чоловік не знає, від цього ситуація кращою не стає.

– Ти почервоніла, – розсміявшись, чоловік безпорадно похитав головою. – Краще дивись на це трохи інакше. Наші дві зустрічі були дуже незабутніми.

– Перша зустріч особливо, якщо навіть після чотирьох років ти пам'ятаєш, як я виглядаю, – додала з кривою посмішкою.

– Я тебе тоді шукав, – несподівано промовив він, від чого я нерішуче завмерла. Він мене шукав?

– Навіщо?

– Хотів подякувати і, напевно, стати друзями.

Ага, друзями! У друзів, як не як, мають бути спільні інтереси або коло спілкування. А в нас серед спільного, тільки знайомство з Блеком. Та й про що нам говорити при зустрічі? Я буду накручувати, а він запитуватиме весь час, чому це або чому те?

– До речі, я бачив, що ти розмовляла з Кариною про притулок і навіть щось записувала, фотографувала. Ти ведеш соціальні мережі? Блогер?

– Ні, я вчуся на журналіста.

– Так це для твого навчання?

– Дипломної роботи.

– І яка ж дипломна робота у журналіста? Ти пишеш якусь статтю на обрану тему чи щось у цьому роді?

Ледь не сказавши, що пишу щоденні статті для журналу, я прикусила собі язика, відчувши, як на очі сльози навернулися. От же, дурепа, які статті для журналу, якщо там описаний наш досвід знайомства. Точніше, другої зустрічі.

– Що сталося? Боляче? – Стурбовано запитав Тимур, вставши і взявши мене за підборіддя, щоб подивитися на моє обличчя.