Розділ 6 – Блек.

Упавши на землю, коли собака кинувся на мене, боляче вдарившись куприком, у мене аж сльози на очах виступили. Від ступору я навіть закричати не змогла в такий відповідальний момент, точно проковтнувши всі слова. Заплющивши очі від страху, чекаючи, коли собака мене вкусить, я здригнулася всім тілом, відчувши шорсткий язик на своєму обличчі. Собака мене облизував!

Відкривши одне око, мені реально хотілося розплакатися від запізнілого переляку. Милий, добрий песик півметра зростом облизував мене, перебуваючи в дуже збудженому стані. Можливо, прийняв мене за когось іншого або просто надто добрий песик, що всіх так сильно любить. Загалом, ледь серце не зупинилося від усього, що відбувається. Утім, добре, що все закінчилося саме так. Легко відбулася, не інакше.

Напевно, у мене гарний ангел-охоронець за плечима, якщо вже навіть у такій напруженій ситуації пощастило. Але ж могло не пощастити!

– Блек, до мене! – Суворо промовив Тимур Артурович. – Досить, – потягнувши пса за нашийник, чоловік буквально стягнув його з мене.

Тобто, це був його собака? Він, якщо я правильно все запам'ятала, опікун?

– З вами все добре? Вибачте, він зазвичай ні на кого не кидається, – промовив чоловік, простягнувши мені руку, допомагаючи встати.

Піднявшись на ноги, я схопилася за куприк, насупившись. Біль, якщо не брехати, був не особливо приємним. Немов хтось за прихований нерв тягне, не даючи розігнутися нормально. Здається, я забила куприк, упавши. Загалом, одні плюси.

– Боляче? Потрібно в лікарню?

– Думаю, саме минеться, – похитавши головою, відповіла безпорадно.

Застигнувши поруч зі мною, Тимур, здається, поривався ще щось сказати, але йому не дала такої можливості Карина, яка прибігла до нас. Вона тільки що відводила собак у вольєр, щоб привести інших для вичісування, і здалеку бачила все, що сталося.

– Лілю, ти як? Сильно вдарилася? – Розгублено запитала вона, подивившись то на мене, то на Блека. – Зазвичай він узагалі нікого до себе не підпускає, а тут така любов. Ти йому сподобалася.

– Так, кохання з першого погляду, – усміхнулася, подивившись на пса, який не відводив від мене погляду.

Пересилюючи біль, я присіла поруч із ним, акуратно простягнувши йому руку, щоб він понюхав. Звісно, було трохи страшно, адже пес був немаленьким. Здається, він змішаної породи з Пітбулем – великий і сильний чорний пес. Такий песик якщо вкусить, то невідомо ще, чим усе закінчиться. Мабуть, мені пощастило, що він не чистокровної породи, адже тоді я, скоріш за все, не стояла б тут тільки із забитим куприком.

– Хіба можна так кидатися? – Запитала, коли пес понюхав мою руку і навіть лизнув її, починаючи гладити його. – Я злякалася, більше не роби так.

– Я покараю його, – кивнув Тимур.

– Як? – Оторопівши на секунду, запитала, піднявши голову.

– Сьогодні Блек залишиться без смачненького і нових іграшок, – серйозно промовив чоловік, від чого я ледь не пирснула зі сміху. Утім, яке ще покарання можна зробити собаці? Безумовно, це найрозумніше. – Вибачся, Блек, – суворо видихнув він, і пес одразу ж ліг на землю, поставивши перед собою передні лапи, дивлячись на мене великими, круглими очима.

Тупо моргнувши, подивившись на цю виставу, я тихо розсміялася. Не уявляю навіть, навіщо потрібно було собаку вчити таких милих команд. Не здивуюся, якщо Тимур Артурович так увагу дівчат привертає. І це не Блек, а справжній кіт із мультфільму «Шрек».

– Добре, твої вибачення прийняті.

Вставши, я подивилася на Карину, яка не відводила від мене погляду, задумливо примружившись. Здається, її ця ситуація теж вразила і тепер вона думала, що ж у мені такого є, що на мене кинувся Блек. Але це мені й самій було цікаво. Не може ж пес без видимої причини накинутися на когось, нехай і облизувати. До того ж, слова дівчини про те, що він нікого до себе не підпускає, тільки сильніше бентежили.

Покосившись на Тимура, який присів поруч із Блеком, щоб почухати його, я подумки похитала головою. Іноді трапляються казуси у всіх. Можливо, це просто непорозуміння і не варто шукати причину там, де її немає. Та й я вже відмовилася від думки «спокусити» мільйонера. Тож, якщо ми залишимося добрими незнайомцями – це теж свого роду удача.

– Посидь трохи, відпочинь, – запропонувала Карина, здається, прокинувшись від своїх думок. – Якщо спина сильно болить, у мене є мазь від ударів, можемо застосувати її.

– Поки що не потрібно, – похитавши головою, не бажаючи відволікати дівчину, я присіла на найближчу табуретку, взявши щітку для вичісування собак. Я сюди не розважатися прийшла, а допомогти, тому буду справою займатися.

Продовживши свою роботу, трохи повільніше, ніж до цього, через біль у спині, я сама не помітила, як минула ще година. До цього часу була вже половина другого дня і в мене почало бурчати в животі. Ось тільки, ніхто їхати не збирався, а магазинів поблизу теж не було. Усі вже бувалі волонтери, як я зрозуміла, брали перекуси із собою.

– Зараз підемо, пообідаємо. Я сьогодні пізніше поснідала і пропустила обід. Ти сильно голодна? – Запитала Карина, явно почувши «стогони» мого живота.

– Усе нормально, – зніяковівши, промовила ледь чутно.

– Уже пізно. Думаю, ви вже відпрацювали вартість мого піджака, – підійшовши до нас, спокійно промовив Тимур Артурович. Ага, відпрацювала, як же. Той піджак точно не сто гривень коштує. – Я зараз їду, мені на зустріч потрібно, можу відвести вас додому.

– Я поїду з усіма, – ще більше зніяковівши, видихнула рішуче.

– У тебе спина болить. Краще їдь додому і, якщо хочеш, приходь наступного разу, – порадила Карина. Відчуття таке, наче вони змовилися.

– Тоді вирішено. За двадцять хвилин я чекатиму на вас біля входу в притулок.

Сказавши все, що хотів, Тимур розвернувся і повів свого пса до вольєра, більше не слухаючи моїх відмовок. Реально, я навіть оторопіла від такого розвитку подій. Але ж я не його підлегла і не зобов'язана його слухати.