Розділ 2 – Мільйонер і проста дівчина – вигадка чи реальність?

Так і не вирішивши нічого з приводу першої зустрічі з моєю жертвою, я знову почала нишпорити в Інтернеті, щоб знайти більше інформації. Звісно, я також не забула накидати план першого блогу. По суті, в ньому не повинно бути чогось конкретного, але в загальному плані читачі мають зрозуміти сенс. Ще й заголовок придумала: «Мільйонер і проста дівчина – вигадка чи реальність?».

Отже, потрібно діяти за найпростішим планом. Спочатку зустріч, потім знайомство, яке точно запам'ятається, флірт, зустрічі і, природно, кохання. Все, як у казці про Попелюшку. Ось тільки в сучасних реаліях, як відомо, Попелюшок не існує. Це, поза всякими сумнівами, казки для бідних або занадто наївних.

Утім, не варто так перебільшувати, адже чоловіки теж різні бувають. Одні хочуть красивих дівчат, інші розумних, а треті – веселих. Та чи інша дівчина не може бути ідеалом одразу кільком чоловікам, як і один і той самий чоловік сприйматиме по-різному дівчатами. Все відносно і немає ідеального сценарію.

Тоді, чи не варто мені просто піднести свій блог, як дослідження? Тобто, може вийти, а може й не вийти. Попросити читачів коментувати, пропонувати свої ідеї, щоб зробити блог більш жвавим. Кожна ідея цікава по-своєму, мені ж належить втілити їх у життя.

Ледь не запищавши від захвату, я почала писати свій перший блог буквально з палаючими від наснаги очима. Мені настільки сподобалася моя ідея, що я готова була почати втілювати її в життя тут і зараз. Ось тільки, поки я думала, складала план, мріяла, чого брехати, вже настав вечір.

Але, безумовно, з моєю бурхливою фантазією, якщо мене не візьмуть працювати в журнал, можна буде почати писати книжки. Створюватиму і навіть проживатиму історії неземного кохання, уявляючи, хто і що в який момент скаже і з яким обличчям.

Протяжно видихнувши, розуміючи, що трохи захопилася, я перечитала свою першу статтю всього на тисячу слів і задоволено кивнула. Все чудово, завтра можна буде опублікувати статтю і піти стежити за мільйонером. Місце його роботи я вже знаю, тож зі стеженням проблем бути не може. Головне, щоб мене не посадили за втручання в приватне життя. Я ж, якщо так подумати, на Сталкера буду схожа, а це, от чесно, не дуже надихає.

– Я впораюся, – промовила невпевнено. – Я сильна, смілива і в мене все вийде.

– Що ти робиш? – Із сумнівом запитала Настя, знявши навушники.

– Самонавіювання, –- зізналася з незграбною посмішкою. – Що дивишся?

– Он-лайн заняття одного знаменитого психолога. Він цікаві речі говорить.

– Усе, не відволікаю тебе більше від психолога. Я в душ.

Швидко втікши, не бажаючи стати піддослідним кроликом або ж слухати годинний переказ розумних тез психолога, я тихо видихнула, подивившись на себе в дзеркало. Може, мені до косметолога сходити? Зробити кілька масок, щоб додати собі впевненості. Усе-таки, якою б упевненою я не була, йдеться про мільйонера, який звик бачити красунь щодня. Утім, індивідуальність зараз у моді. Просто буду собою.

Уважно подивившись на своє відображення, я кілька секунд корчила собі пики, надуваючи губи «качечкою». Хоча, якщо говорити без зайвої скромності, то я дуже навіть красива. Та й, як моя мама завжди зауважує, у молодості все простіше. Хоч мішок одягни, все одно будеш красивою.

Вирішивши не заморочуватися з приводу своєї зовнішності, я швидко прийняла душ, зробила всі доглядові для шкіри процедури і завалилася спати. Хороший сон – це також запорука успіху. До того ж, мені завтра рано вставати, точно на роботу. Буду чатувати свою жертву біля місця його роботи.

Наступного дня, не дивлячись ні на що, я все ще позіхала, попиваючи каву біля великого бізнес-центру. Виглядала при цьому, напевно, не краще. Зате темні окуляри начепила, щоб кіл під очима і «наснаги» не було видно.

– Ранкова фотосесія? – Несподівано запитав бариста, уважно подивившись на мою невеличку камеру.

– Можна й так сказати, – відповіла з незграбною посмішкою. – Хочу сфотографувати ранкову метушню. Атмосферні фото.

– Вчитесь на фотографа?

– Ага.

А що? Журналіст якоюсь мірою також фотограф, детектив і збирач всілякої інформації. Ні, ну не казати ж мені, що я за одним відомим чоловіком стежити зібралася. Це, як мінімум, нерозумно. Принаймні, для нормальних людей, а не таких, як я, з запаленим мозком.

Пробувши біля офісу понад годину, а точніше – годину і сорок хвилин, я вся знітилася, відчуваючи, що моя витівка ніколи не була так близько до провалу. Безумовно, я переоцінила свої можливості. Усе-таки мільйонер і начальник свого бізнесу – це не пересічний співробітник в офісі. Нині Тимур Артурович може бути де завгодно, у будь-якій частині Землі на якійсь, не знаю, зустрічі, конференції чи просто відпочинку. А я, безумовно, своїм безцільним стоянням на місці взагалі нічого не доб'юся. Добре ще, що блог не опублікований, і можна в екстреному режимі придумати нову тему. Думаю, наш куратор зрозуміє, чому тема змінилася. Вона ще вчора мене відмовляла, кажучи не робити дурниць.

– Можна мені ще одну каву, – попросила хлопця, який до цього зі мною говорив.

– Уже закінчила?

– Ага, майже, – кивнула вже з гіркою посмішкою. Як же, закінчила. Зараз додому побіжу, виправляти свої «помилки».

Утім, уміння вчасно визнати свої помилки – це теж успіх. Принаймні, я намагалася. Вигадувала, хотіла виділитися, отримати бажану посаду в журналі. Але, в принципі, ще нічого не втрачено. Я все ще можу використати тему психології та дитячих травм.

– Дуже дякую, – віддавши гроші, я забрала свою каву.

Зробивши ковток, я поморщилася. Здається, замість улюбленого капучино, я замовила, суто випадково, експресо. Загалом, засмутилася і все пішло по похилій. Не життя, а казка.

– Життя лайно, – прошепотіла засмучено і різко розвернулася, бажаючи піти. – Ой!

Ну, мені не могло так сильно пощастити!

– Не те слово...

– Мені дуже шкода, – видихнула приглушено, не відводячи погляду від великої кавової плями на піджаку незнайомця. Не тільки в мене ранок не задався.