Чарівний тиждень

СЛАВА

Дорога у селище  "ПРЕСТИЖ", колишню Ручаївку-верхню, здалася занадто короткою, щоб приготуватися до принизливого звільнення й тріумфу Дракули.

Але я зібралася на силі, згадала дідові уроки. Буду  дзеркалити Людмилу, і вона не посміє мене  принизити. А звільнення - це буває. Не дасть рекомендації, ну що ж. Я принизила її сина. Має право. Прислуга повинна поводитися стримано, а не  тицяти хазяйських синків писками у багнюку.

Привіталася з охороною, відновила спокійне дихання й одразу піднялася до хазяйки.

Злегка нахилила голову до лівого плеча, так хазяйка робить, коли прихильно й уважно слухає. Як дід і казав - вона повторила цей рух. Воно працює!

Уже спокійніше я спитала, чи не можна поговорити у справі по роботі.

Вона тепло посміхнулася.  Взагалі така ввічлива і стримана, як моя найкраща вихователька. Людмила - навіть ім’я миле. А син отакий паразит у неї. Ну так що зробиш - серце материнське. Не може синові відмовити, мабуть, ні в чому.

Ну мене мати може б теж балувала. Якби не відмовилася. А від Дракули хто ж відмовиться - красаучік, очі з поволокою, пізня одненька дитинка. Вона й говорила про нього - дитина. Я й думала він школярик у неї, в таборі десь на канікулах або в бабусі з дідусем.

А він он хто. Погань така. За себе б може простила. За діда не прощу ніколи. У Дракули самого ж є дідусь, а може й обидва. Як він міг так? Сволота, гадюччя плюгаве.

І до чого ж заздрісно, аж в очах темніє. Чого в такого гада батьки є, а у мене хоча б одної матері, і то нема?

А якби була б, ще й  отака, як Людмила, я б не була гадюкою. Я б її слухалась і не засмучувала. Не те що…

Словом зітхнула я винувато за дверима, щоб вона бачила, як переживаю, зайшла і  почала зразу з головного.

- У нас із вашим сином влітку стався конфлікт. Винною себе не вважаю. Просити вибачення не буду. Та й, думаю, вибачення не зарадять нічому.

- І не треба просити вибачення, Славо. - схвально киває ця дивна жінка. 

Як?

Я б за свого сина прибила. Мабуть. А вона наче й не чула.

- Ти цим не переймайся. - тихо каже вона далі. - Він тут буває наїздами. Вчиться, розважається - все не тут. Раз на тиждень у вихідні приїздить, і то не завжди. А спілкуватись із ним тобі не доведеться. Він не дозволяє у себе прибирати, з себе виходить, коли його речей торкаються або переставляють щось місцями на столі чи в кімнаті. Не зважай на нього, він добрий хлопчик, але іноді на нього щось находить. Давай краще згадаємо, що у нас сьогодні заплановано.

- Нам сьогодні треба промити з содою кухню.  - проказала я на автоматі. У вухах все ще відлунювало. Добрий хлопчик. Це ж треба. Ми про одну й ту ж людину говоримо?

- Правильно, уже згадала. - погодилася хазяйка. - Щось мені було некомфортно туди заходити. Мабуть, кухарка знову вимила мийку чимось не тим. Чи холодильник  уже треба перемити.

Я проковтнула колючий клубок, що утворився в горлі від вдячності, і мало не розплакалась. Але все ж змогла втримати сльози. Я тут працюю. Нічого ті сантименти розводити. Але таке полегшення відчула, не уявляєте.

Тільки кивнула і пішла наводити лад. Бо то я так бовкнула - від несподіванки. Кухня по плану була не сьогодні. А ще ж третій поверх, він як раз і був на черзі.

І так у цей день раділа, що мене залишили на роботі, літала, наче метелик, від однієї кімнати до іншої, не чула ніг під собою. Встигла навіть більше, ніж намітила, за цей довгий-предовгий день.

Тільки все одно десь далеко, майже нечутно, але так настійливо, що не відмахнешся, чувся кашель діда, бачились його розгублені очі.

- Це шанс, шанс, не проґавити б шанс… - стукало у скронях. 

Взагалі весь той тиждень літала, як на крилах. Хазяйка була мною дуже задоволена.  В п’ятницю сказала, що балувати грошима не буде. Бо це моя робота, я й повинна її сумлінно виконувати, за це мені й платять. Але я дуже стараюсь і це заслуговує на винагороду.  

Тому - якщо я в неробочий час допоможу їй навести лад у літній гардеробній і приготувати осінню, то все, що вона не вдягала більше як рік,  зможу взяти собі. В нас зріст однаковий. І фігура схожа. 

Взагалі, якщо я буду і далі так старатися, то зможу забирати її одяг після кожного сезону. Бо викидати те, що може комусь згодитися - гріх і неекологічно. Вуглецевий слід…

І ми все три години, що розбирали  й розвішували на зиму її одяг, говорили про екологію і вуглецевий слід. Вона уважно слухала, що нам на жаль доводиться топити дровами, бо хутір не газифікований - занадто мало людей там лишилося, щоб тягти трубу. І що в усьому іншому наша садиба екологічно чиста. Ні мінеральних добрив, ні хімікатів. А ще навесні буде пасіка.

Під кінець Людмила сказала, що навіть трохи заздрить нам з дідусем. Особливо - що ми хату білимо. І може вона у нас її зніме влітку на місяць. Бо коли тут ремонт, вона просто помирає.

Питала про діда, я розказала, що він застудився, і як я його лікувала. І що він слава богу тепер не напивається, як раніше.  А то було з ним таке.

Ми , наче поважні хазяйки, говорили про чоловіків і те, що вони чомусь люблять випити з приводу й без.  А воно несмачне зовсім. І не корисне.

Гірка речей, які хазяйка не носитиме, під ці розмови все росла. І ми не помітили як встигли передивитися і всі осінні.

Людмила під кінець стомилася і присіла, а я взялася розвішувати те, що вона відібрала на осінь.

Вона замовкла й уважно дивилася, як я розвішую все за відтінками й матеріалом. 

- Ти й це вмієш? Не перестаєш дивувати.

Я аж зашарілася, так приємно було це чути.

- Я помітила, ти скромно одягаєшся, але не так, як звично в селі.

- Ну ми ж з дідом самі живемо. - наче в чому виправдуюсь. - Нема рідні, щоб спитати, як треба. Так я дивлюся різні передачі й канали стилістів. І на вас…

І обірвала фразу. Бо це було уже панібратство. І порушення субординації. Вона може здогадатися, що я хочу бути у всьому на неї схожою. Бо вона - мій ідеал з першої хвилини, як її побачила.