Помріяли й досить?

СЛАВА

По дорозі бігла, наче за мною зграя скажених вовків гналася. На бігу думала, як розказати дідові, що сталося. 

Він казав, що не можна рубати з плеча. І щоб з ним радилася, бо він життя прожив, я у своєму акваріумі на всьому готовому ні людей розуміти не навчилася, ні бачити користь або небезпеку.

А, що там вже говорити. В понеділок можна не виходити. Приїхав той Дракула. Це ж треба - везе, як утопленику. Тільки зітхнула спокійно, понадіялася, що зиму переживемо. Машину дров купили. Розібралися, як та плита працює. Піч розпалювати навчилися. І отакий облом.

Зараз він хазяйці розкаже як я його в багнюці скупала. І прощай тепла непильна робота в гарному домі.

Знаєте, навіть коли  ти лише прибираєш і наводиш лад в домі, то це місце трошки твоє. 

Мені було приємно там бути. Спати в теплі й не думати, що дрова в печі погаснуть, і чадний газ нас придушить. Або вуглинка з плити випаде, і ми згоримо разом з хатою. 

Смачно і звично було їсти щось приготоване не мною, а справжньою кухаркою. Виконувати зрозумілі доручення й звітувати хазяйці, наче виховательці, теж було гарно.

Наче я все ще дитина, і мною опікуються, бо так треба по закону - опікуватися дітьми, у яких нема батьків.

Це нагадувало дитинство. Там кожен робив щось потроху, і тому все встигали й в усьому був лад.

Але і в нашій хаті мені тепер теж подобається. Діда сусідка навчила, як білити. І він потім синькою, що додають в крейду, помалював квіти й руни на стінах і печі. Трави розвішав пучками, що ми насушили, гриби нитками, на вікнах зробив завіси зі старого простирадла. Воно посередині протерлося. А дід його на ганчірки не викинув, а  розрізав посередині.  на гвіздки натягнув вірьовку, а на неї ті половинки повісив. 

От що значить людина життя знає. 

Гарно тепер у нас, обжито. І тепло. А що їсти не дуже багато чого є, так ми вегани й мінімалісти. Це стильно і для здоров’я корисно. І для природи. Хто залишає за собою менше вуглецевого сліду, той і молодець в сучасному світі. А не той, що їсть кроликів і забруднює повітря вихлопами з машини. 

Жаль, що мене виженуть. Ми уже збиралися вулика весною купити, поставити в саду - для туристів. Щоб автентичніше було. І щоб не питали, чого городу нема. То у нас мали бути не бур’яни,  а буцімто різнотрав’я для бджіл. Незасмічена природа й чиста екологія.

- Ну то життя, Славко. - скаже Бомж, коли я йому пожаліюся.- забий, прорвемося.

Він не вихователька. Не лаятиме за бійку з Дракулою і що за себе постояла. Бо життя - то не казка, і не все тут йде за правилами, як у дитбудинку. Не прийде вихователь з фізкультурником, не розборонить, директор не вичитає бешкетника. 

І в дорослому отримує звіздюлів не той, хто перший почав, а той, хто дозволив себе побити.

Дід розбирається, як треба жити, щоб не затоптали. От тільки кашляє, бо бронхи прокурені. А пенсії на витребеньки типу гірських і морських курортів не вистачить.

І мені тепер не буде допомоги по безробіттю. Бо мене ж офіційно на роботу взяли. І як звільнять офіційно і зі скандалом, то ні рекомендації не буде, ні на біржі не платитимуть нічого.

Дід точно скаже, що треба попросити, щоб пожаліли. Віддзеркалити хазяйку і сказати, що таке більше не повториться. Та не вмію я брехати, ще гірше зроблю. Ненавиджу того гадьониша, все через нього. Дракула мачина.

Треба ж було саме йому виявитися хазяйським сином.

Так я й добігла до хати, не вирішивши, що робити - просити вибачення не знати за що, чи плюнути й шукати іншу роботу.

А дід мене ще більше засмутив. Хоч простити вибачення не умовляв.

Він позавчора на трасі яблука продавав. Два відра. Бо ці довго не лежатимуть - так сусідка сказала. Все одно пропадуть. Ми оті червоні, що довго лежать, в підвалі поклали. А ці жовті він продає на трасі. Іноді купують.

І от зупиняється перед ним машина. Вилазить хлоп якийсь. Бере не торгуючись  все одразу. Дід гроші сховав і тільки хотів іти, а машина промчала і з калюжі всього обляпала. Зумисне, той тип ще й посміявся.

Дід поки трасу перейшов і до хати дочалапав, змерз, застудився. Кашляє, як в бочку бухкає. Поганий кашель.

І каже мені, коли температуру трохи збила, що ці вищі істоти землі під собою не чують. Обов’язково треба показати, що вони всі в білому, а ти - нижча істота. А за свої гроші тебе в багнюці скупають. Бо вони ніби входить у вартість - оте приниження.

Є гроші - ти можеш тих, кому вони потрібні, принижувати, а вони повинні дякувати. 

-А самі без своїх грошей нічого не можуть, для них найстрашніше залишитись без нічого. І от якби можна було того поганця на гроші розвести. - дід говорив, наче в гарячці й винувато так на мене дивився. 

Щось видно у нього таке колись було, хтось його залишив без нічого, і досі ходить непокараний. І тепер згадалося все, бо  знову не зміг себе захистити.

А у мене перед очима стоїть кухарка що нарізає жовті яблука на варення. Каже, що з Антонівки варення найкраще. І алергії не буде в хазяйки. Бо червоного нема в тих яблуках.

Знаю я, у кого бзик на калюжах. Ах ти ж гад. Аж в очах потемніло.

А в голові наче щось намалювало комбінацію - зашкварити панича і взяти відкупне. В подробицях. Я мрійниця, виявляється. 

Три рази прокрутила в уяві, як Дракула трясеться, ховається від батьків і бігає за мною, щоб взяла гроші й мовчала.

А я і так загадково мовчу, гладжу круглий живіт і двозначно посміхаюся. Мій шрам при цьому некрасиво розтягується, а Дракула тремтить від жаху.

- Та чого там, діду. Я про це трохи в курсі. Як раз сьогодні на собі відчула, як мене за людину не вважають. І руки самі тягнуться ті очі бестижі видряпати. Дракули того. Землі під собою не чує. Ви б бачили, діду, як він на мене дивився. Як на робот-пилосос, тільки без тої поваги, з якою на механізми дивляться. Ви пийте відвар. Нічого. що гірке. Зате помічне.