Роботи більше, ніж здалося спочатку, добре, хоч Дракули поки що не видно

От ми й написали резюме. Я так сміялася, що аж кашляла, хоч горло мені й закутали. А дід був дуже серйозний.

І сказав, що у мене вроджена грамотність. І що моя англійська як для вчорашньої школярки досить непоганиа. І ми ще на англійській продублювали, раптом тут працюють якісь англомовні хіпстери, і їм треба прибиральниця.

Закинули ми резюме куди тільки бачили, посміялися й забули.

Бо осінь скоро. Треба встигнути їжу на зиму заготовити. А то як задощить, дороги розвезе, не виберешся нікуди.

А потім замете. І по твердому може виберешся, так не захочеш носа з дому виткнути.

А я уже зараз не хочу. Все чекаю що той Дракула обсохне, збере приятелів чи охоронців пошле розбиратися зі мною. Якось ця наша сварка обірвалася без продовження. А він - по очах побачила - образ не забуває. І влаштувати мені купу неприємностей і хоче, і може.

Але все було тихо. І я поступово вмовила себе, що він не місцевий. А просто був у гостях. І забив на те, що якесь мокре опудало при всіх скупало його в багнюці.

Хоча в глибині душі знала, що це не так. і була насторожі, навіть просто виходячи до сусідки по молоко від її кози. Бо дід страшно кашляв зранку. Кашель курця - а от не треба мати шкідливих звичок.

Так от, оглядалася і через паркан визирала, поки сусідка доїла свою Маньку. 

Найбільше боялася, щоб не підпалили хату. Бо сюди ніякі пожежники не доїдуть.

Наша хата тому нам і дісталася, що ніхто в цій дірі жити не хоче. Бо ні сюди доїхати, ні звідси. Треба пішкодрала аж до того багатого поселення топати. Там уже щось ходить до Києва.

Але то був не перший і не десятий мій страх - що Дракула помститься. Я боялася,. що ми з дідом залишимося посеред зими без їжі й тепла.

Ну тому й упахувались ми з ним - збирали те, що залишалося на городі, різали й сушили яблука, а то ще виносили відрами на продаж до траси, щоб не пропали. 

І дивувалися, що так люди все життя живуть. Що з нас взяти  балуваних городян. Коли сили були дивуватися й щось постити на наш сайт. Бо частіше ні рук, ні ніг не чули після дня незвичної роботи. Хоч дід казав, що це корисно. І повітря чисте, і праця фізична. Але кашляв і було видно, що треба б йому більше відпочивати.

Не до мрій нам зараз було про гарний заробіток в теплому приміщенні.

Аж раптом дід якось ввечері гортає пошту і повертає ноут екраном до мене

- Дивись, Славко. От аж дві заявки на тебе.

Я миттю забула про втому й підлетіла до столу.

- Оця, бачиш - з проживанням і вихідний раз на тиждень.Там сім’я алергіків. Їм екоклінерка дуже треба. А це в столиці. Грошей дають більше. Тільки без проживання. Не наїздишся туди кожного дня. Дорого, і дорога довга.

- Без варіантів, діду. Треба швидше туди бігти. А то ще когось візьмуть.

Дід якось дивно на мене подивився, кинув цигарку в пічку й наче на щось наважився.

- Дивись там, Славо. Шануйся. Права не качай. Слухай уважно, відповідай тільки коли питають. Не бреши ні пів слова, але й не вивалюй все, ніби на сповіді. А головне - дивись в очі недовго, але твердо. придивись, як людина дихає і дихай з нею разом. темп в розмові тримай, як і вона. Нахилить голову до плеча - і ти нахили, підборіддя потре, і ти так зроби трохи згодом. Ноги схрестить, руки складе - повторюй, тільки обережно. Щоб не помітили й не подумали, що перекривляєш.

- Нащо це, діду? Це ти мені завдання даєш, щоб я навчилася поводитись, як багаті? 

Дід серйозно похитав головою.

- Вони по-різному поводяться. А тобі треба закріпитися там. Люди несвідомо довіряють тим, хто поводиться, як вони. Тож побачиш, хто там старший, і вживайся в образ. Тільки обережно. Як там в носі колупаються, ти так не роби. Просто не помічай. Як кричать і істерять - тобі не можна. Тобі треба так дихати й ходити, сідати, стояти, в такому темпі говорити, як твій хазяїн, коли в нього все добре. Не дивись так. І перестань сміятись, кому сказав!  Особливо там ні на кого так не дивись, то тут ти собі хазяйка, а там ні. Люди не люблять коли з них сміються. І люблять, коли поруч всі схожі на них. 

- Це як в сиротинці. Чи в армії? - здогадалася я.

Дід кивнув.

- Вони багаті. А багаті зараз ті, хто хижак.  Невірно себе поставиш - з'їдять. Будеш схожа на них, сприйматимуть за свою. Типу бідну родичку. Не виженуть тоді. Ясно тобі?

- Ясно діду. Ви це в Гуглі прочитали?

Дід посміхнувся і відвернувся. Він такий - не схоче говорити, то не допросишся.

Я помилася  дитячим милом без запаху, одяглася в усе натуральне і випране із содою. Наче тепер на мене ні в кого не має бути алергії.

Зібрала волосся в дульку і відправилася на співбесіду. 

Хазяйка виявилась така мила і добра, як моя перша вчителька. І дуже ввічлива. Намагалася на мій шрам навіть не дивитися. І нічого не питала. 

А я все одно сказала, хоч дід і не радив лізти зі щирістю, що то дитяча травма. Просто здалося, що вона хотіла б це знати.

Я підлаштувала дихання до її, щоб вибачитись перед дідом, бо не слухаюсь. А він мені добра бажає. І так руки склала, як хазяйка, і голову трохи нахилила на ліве плече. 

А потім все одно призналася, що заробляю на пластику. Хочу, щоб люди не відводити очі, коли зі мною спілкуються. Не хочу нікого травмувати відчуттям вини за те, що у них з лицем все добре. І що я без шкідливих звичок, веганка й сирота. Живу з дідом. Він тут відкриває малий екобізнес. Потім розказала, як і чим збираюся прибирати. Показала трохи.

Тут гарно. Все чисте, екологічно безпечне, гіпоалергенне,  пилюку й побутовий бруд з усього можна легко відмити.

В домі немає нічого старого або старовинного. Ніяких завитушок і фінтіфлюшок ні на меблях, ні на стінах.

Одразу видно, що дуже по-багатому, так все одне до одного пасує і нічого напоказ.

Легко буде прибирати, не те що в нашій хаті. 

Хазяйка з чоловіком тут живуть, їх дитина приїздить на вихідні, вчиться  в столиці. Тварин нема, бо алергія. Словом смітити тут нікому.