Люди люблять красиве й красивих

Ну життя таке, самі знаєте. А може й не знаєте. Може тільки у мене так - розмрієшся, літаєш думкою над хмарами. під ноги не дивишся. І тобі ррраззз - і прилетіло, звідки не чекаєш.

Молодь з того багатого поселення розважалась на вихідні. А дощі йшли.

Я з лісу йшла з грибами. Вони повз мене промчали, кошик з рук вибило, я відсахнулася, впала в калюжу. Там багнюки по коліна. Піднялась така красива…

А вони машину зупинили визирають і ржуть. Коні. 

Дівчата там з ними набухані чи обкурені. Хіхікають і перемовляються дуже голосно.  Говорять про мене, наче я глуха. І наче з своєї волі стою тут перед ними, обтікаю.

А один красень і питає чи я, бува, не від лісового кабана з сільською свинею народилася.

 Для мене це больова точка. Бо не знаю я, від кого народилася.

Та й він мене не знає, бо так зі мною не можна.

- Не твоє діло. - воно з мене наче саме вилітає, навіть не думаю, що кажу, бо тут не в словах справа, а щоб не промовчати на зневагу.  - Ти від жаби з гадюкою народився, і то тобі дихати й жити дозволено. Їдь собі.  Поки цілий. Бо зараз скупаю в багнюці. Повернешся в рідну стихію.

Видно, його це якось зачепило, та й з машини  дівки дивилися. 

Він і поліз битися.

Може б ще передумав, бо то треба в грязюку лізти. Та я не дала йому шансу.

- Ти ба яке борзе. Тебе твоя мамка-гадюка не вчила, що дівчат не можна бити? Чи вона в тебе жаба, а тебе від гадючища нагуляла?

- Вчила, тільки тут дівчат нема. - гидливо скривив смазливе личко і затулив носа пальцями, наче й справді смерділо. - Тільки одна дика брудна свиня смердить. Посеред калюжі.  Ну так там саме тобі місце. Дитсадок, та й годі. 

Він ще годину буде обзиватися. А мені що, так в калюжі одній і стояти?

Я йому показала середній палець і ногою хлюпнула грязюкою, щоб уже не боявся забруднитися.  

Ну тут він звісно про все забув і спробував мене повалити в багнюку. Вручну.  Ха-ха. Ти, павич, не знаєш, до кого присікався. Мене й здоровші за тебе десятою дорогою обходили.

Словом через хвилину він був у багнюці,, так само як і я.

І нас вилізли рознімати. Ну як рознімати, умовляли його повернутися на сушу. Бо лізти в калюжу нікому з них точно не хотілося.

І я б не полізла, якби була так вдягнута і зачесана. Красиві вони, ті багаті дівки, що не кажи.

От той пацик і побачив, що нічого мені не зробить, а потім подивився на себе. 

- Що подобається? Красівоє побачив? Біжи до мамки, вона тебе в рідній калюжі викупає.Той уже побачив що зі мною краще не зв’язуватись. Голову так гордо скинув, наче мій кентуха, коли його старші не брали в компанію. Сявка-малявка, погоняло було в мого кентухи. І він ніколи не визнавав, що програв. Завжди посміхався, щоб там не було.

Отак і той поганець посміхнувся. І я зразу догнала, що він здувся.

Мені його принижувати одразу перехотілося.

А дівки наперебій кликали його, вмовляли, наче маленького.

- Влад, виходь, кинь її, не бачиш вона припадочна! Подивись на неї, у неї рот розірваний. Вона може якась …

Ага. Якась і є. Білі мисливці в диких джунглях стрілися  з аборигенкою. Чого там може. Якась брудна голодна дикунка. Зараз когось впіймаю і з’їм. Без солі.

Той Влад, наче справжній Дракула, очі звузив, зуби вишкірив. Ненависно подивився, слова більше зі мною не сказав, виліз з калабані й підійшов до машини.

І вони хором стали думати, як же ж він тепарн поїде такий. Ну машину ж вивацькає. Дрібниця, а приємно. 

Поки вони там мітингували, я вилізла з калабані, підібрала пустий кошик і пішла назад до лісу, бо гриби пропали в багнюці, а вечеряти чимось треба. 

Тільки почула, як він їх всіх якось обізвав, не знаю такого слова і не запам’ятала, щоб загуглити.  Кароч, він на них зло зірвав. Типу ніщеброди вони, а він ні. Сказав, що машина для нього, а не він для машини. Нову купить, як не відмиють в салоні. Чула, як раптом стало тихо, вони разом замовкли, а потім мотор загарчав, і ті білі мисливці за звіздюлями  поїхали. 

Уже не до них було,  і злості не було. А так на душі важко.

Згадався єдиний друг, Сявка-малявка.  І як він накручував мені на палець ту проволоку. Мармиза його згадалася, така серйозна й зосереджена. Красивий він, того й всиновили його. А мене не всиновили, бо я некрасива. Той Дракула на шрам мій дивився гидливо, очей не зводив, аж пересмикнуло його.

Люди люблять красиве й красивих. А хто некрасивий, тих або не помічають, або відштовхують, щоб не бачити.

Коли такий настрій, я сама себе боюся. Ніби нічого гарного уже в житті не буде, тоді й жити нащо?

А так не можна думати. То гріх, казав батюшка.  Він на паску і на Різдво приходив до нас. І все знає про гріхи й всяке божественне.

Тому коли так погано, завжди собі придумую нові цілі або згадую ще не виконані.

От до самої хати й думала, що ми неправильно з дідом живемо. Наче лісові звірята з мультиків. А ми не вони.

І про приємне думала, щоб серце не рвати. Як зароблю трохи грошей, і не тільки матір знайду, а й кентуху.

Матері просто в очі подивлюсь  Покажу, що я уже красива, мене можна не соромитись. А як все одно не схоче мене знати, піду собі.

А кентуху просто поведу морозива поїсти. Ми завжди хотіли його наїстися так, щоб аж на сніговиків перетворитися. Зробимо собі свято морозива - на радощах, що знайшлися. Згадаємо щасливі дні.

От він зрадіє. Так ревів, коли його від мене забирали. Точно знаю, він мене досі згадує. І зрадіє, коли знайдусь. Ми тепер дорослі, не треба нікого просити, щоб не розлучали.

Не всім бути такими виродками, як отой Дракула. 

Мій кент чемний і добрий. У нього тепер і батьки є. Не жаба і гадюка. Такі нормальні - молоді, красиві. Я бачила, як вони його забирали. А він йшов між ними й озирався, чи мене не ведуть слідом. Бо ще вчора пообіцяв мені, що попросить, аби й мене вони забрали.