Цілі й плани

Спочатку дід Бомж сильно незлюбив мне. Бо я не тільки заселилася з поліцією по ордеру. А ще й чергування розписала - хто, що й коли миє. І правила - чого не можна ніколи. Типу курити в ліжку.         Бо це житло - все, що у мене є. Більше нічого.  І згоріти через те, що йому влом вийти на балкон? Не діждеться.

Ну таке.

Він довго сердився і бухтів.

Аж поки не побачив, як я варю пакетики чаю.

- Ти мені тут чифір не смій! - сказав дід і аж цигарку спересердя повз відро кинув.

- Приберіть, діду. Я вам не наймичка тут. І до речі ваша черга сьогодні мити підлогу.

Бомж удав, ніби не чує, і продовжив бурчати, що так я скоро помру. Або присяду надовго. Бо то пійло для рецидивістів.

- До чого тут чифір? - розсердилася я по-справжньому. -Думали б, що кажете. Його не так готують. То треба жерстянку й пачку чаю. А води майже не треба. 

- А ти тоді що робиш? - зацікавився дід.

- Чай заварюю. От бачте - батон купила. Заварю чай і поснідаю. Тільки я щось, по-моєму,  неправильно роблю. Бо його вариш-вариш, а він все одно гіркий, а не солодкий.

Дід витріщився на мене, ніби я артистка розмовного жанру. І засміявся.

- І взагалі, може знаєте, де продають нормальні яйця? Я в інеті бачила, що на сніданок корисні яйця. Білок, розумієте, діду?

Дід перестав сміятися й кивнув.

- А вони в магазині всі неправильні. Не тверді. І в шкаралупі.

Дід підібрав цигарку з підлоги, обдивився її нащось і обережно кинув у відро.

- А вас не вчили готувати?

- Чого це не вчили? Нас всього вчили. Бутери робити. І з яєць грибочки й тюльпани на восьме березня. Тільки у нас яйця нормальні, тверді. А тут такі не продаються.

- А смажити яйця вчили?

- Як це?

- Ясно з тобою все. - дід махнув рукою.- Диви, як треба.

 І він показав. І як варити яйця теж показав, а потім кидати в холодну воду і легко чистити. І як їх смажити на маслі, олії й навіть на воді.  

От чого його звуть Бомж? Він міг би кухарем десь в ресторані бути. 

А як він чай заварює - один пакетик на дві чашки, потім сипле цукор або ллє згущонку, коли вона є. Або лимон скибочками.

А я вчора хотіла зразу і лимон, і молоко, так все звернулося. І довелося вилити, хоча харчі переводити не можна.

Дід з мене навіть не сміявся.

Він може й плакав, бо відвернувся. Бомж взагалі тонкосльозий. А от пити йому менше було треба. І сім’ю цінувати. Тепер нерви ні к чорту, і оця квартира не перша його.  Цю купив на залишки від тої, де раніше жив. А різницю пропив-прогуляв.  Каже - з горя. Так всі алконавти кажуть. Я в курсі. Сусідка тоді приходила, похмелятори носила. А як гроші закінчилися приходити перестала. У що дід квартиру перетворив - не казатиму. Повірте, вам не сподобається. 

А може вона така вбита йому дісталася. Ну і мені заодно - шпалери брудні й подерті, підлога під ногами тріщить, вікна на чесному слові тримаються, двері дитина шпилькою відчинить.

Так собі житло. 

Та й це у нас забирають. Ота сусідка, що приходила сваритися за каву, і забирає. Так щось з доками зробила, поки дід пив-гуляв,  що квартира уже її, і моя кімната теж. Але на вулицю нас не вигнала, ви не думайте. Права не має сироту виганяти. Купила нам хату під Києвом.

І от ми тепер  переїжджаємо кудись в село. Дід каже, що це жах, і ми пропадемо.

А я думаю, як нам не пропасти.

От в цьому різниця між мною й іншими - поки вони плачуть, я думаю, як вибратись з халепи.

Поки нас ще не виселили,  накрутила діда. Ми збирали пляшки й макулатуру. За квартиру не платили. Бо який тепер сенс?

А я в сусідки ще забрала стару пралку - відро з мотором. Вона не користується, а нам згодиться. Сусідка подивилася на мене якось дивно і ще віддала заюзані старі смарт і  ноут - зовсім з маленькою тріщинкою збоку екрана. І купу свого одягу, який на неї не наліз.

Потім ще за свої гроші найняла машину, щоб нас із дідом перевезли в новий дім.

- Ну, з паршивої вівці… - зітхнув дід. - Хоч на обзаведення щось буде в новому домі.

Новий дім? 

Оце-во дім? 

Ха! Та він, мабуть, ще динозаврів застав. Чи принаймні монголо-татарське нашестя. Тоді його, мабуть, трохи повандалили. А далі він сам потихеньку виходив з ладу. Тепер від старості ледве купи тримається.

 Я змалечку звикла, що всюди кахлі, прибиральниці драють все начисто, і мене чотири рази на день годують.

 А тут якась пічка, мішок муки, брудні овочі в погребі. Антисанітарія і мрак,  вибачте на цім слові. І ще - запас дров. 

На скільки вистачить? А я знаю?

Дід сказав, що овочів повинно вистачити десь до Нового року. Їх можна пекти в золі, а зола в печі. Піч грітиме хату взимку. Я йому вірю, він життя прожив на цьому дивному світі.

Але туалет все одно на дворі. 

І треба було швиденько якось законопатити щілини між рамами й у стінах. І дірки на даху.  

У Бомжа пенсія. В саду яблука. Їх можна їсти сирі й пекти. А ще - продавати на трасі проїжджим, бо ми стільки не з’їмо.

- Якось дотягнемо до нового врожаю. В саду всього повно. - втішав мене Бомж.

- Ми будемо вегани, діду? Модна штука. 

- Будемо, Славо, куди ми дінемось. Або так, або ніяк не будемо.

Сусідка з хати навпроти зазирнула до нас зранку. Сказала, що ми ледащі - сім годин , а досі спимо. І  попросила діда щось помогти з худобою. 

Він повернувся блідий, руки трусяться.

- Ти чуєш Славко, вона сказала, щоб я вбивав кроликів, а вона шкурки зніматиме. Я подумав, м’ясо ж нам треба. Згодився, вона кожного десятого пообіцяла нам дати. Тільки не зміг, вони ж дивляться. Вибач. Може ти сама? 

- Ви що діду! Вбивати живих кроликів… Давайте краще яблук спечемо.

Словом, сусіди нас тепер вважають сільським божевільними. Дурнуватими, але не шкідливими.

Грошей на випивку немає, то дід і не п’є.  І не пригощає ніхто, бо робітник з нього ніякий.