- Не смій варити каву, я в туалет не можу зайти через кавовий сморід! Або перероби витяжку!
Найдивніша претензія, яку мені довелось чути в житті. Зайшла б вона до туалету Бомжа, поки я тут не оселилась. Ото був сморід. Такого не відчувалося навіть у нашому сиротинці, коли хтось стирив на кухні дріжджі й кинув в унітаз директорові.
Хоча вона може раніше й заходила. Бо вони якийсь час жили разом.
Тоді чого вона проти запаху кави?
Мені кава подобається - страшне. Вперше спробувала, як тільки вийшла на свободу. Тобто з дитбудинку у нове прекрасне життя, як нам сказав директор на випускному.
А ні, не вперше.
Вперше мене звільнили одразу при народженні? Чи це вже буде вдруге?
Кароч. Моя мати народила мене в тюрмі й одразу відмовилася. Ну її можна зрозуміти. Дитя із заячою губою, тюрма, строк невідомо за що, сидіти не знати скільки.
Тобто це мені невідомо, а вона могла й знати. Про таке ж повинні повідомляти ув’язненим?
Вона могла б ходити до мене на годування, і це було б наче прогулянкою. Додатковою. Але, мабуть, дивитися на мій рот їй було занадто гидко. Вона, може, любила тільки красиве. Чи досі любить. Не знаю. Хотіла б її тепер знайти. Бо губу мені зашили. Шрам звісно є, ще й дуже помітний. Фактично через нього у мене на лиці більше нічого й не помічають. А на пластику треба скажені гроші.
Та я ж іще зароблю. І покажуся їй. Без нього я буду красива. Зуб даю.
Якщо його затулити пальцем, краще великим, так шрам зовсім не видно, то мармизка в мене досить симпотна. Та й фігурка нічогенька.
Мені це багато хто казав з хлопців і мужиків. Навіть пропонували грошей на пластику зібрати за інтим. Ну сутенери пропонували, є такий фах. Менеджери й маркетологи для дівчат, які інакше заробити не можуть.
Та я застремалася. Ще підхопиш якийсь СНІД чи ще щось. Висохнеш і загнешся. І пластику не зроблять. Бо тоді імунітету не буде, і операціям зась. Та й нащо тоді красивий рот, як все інше зовсім негарне?
Тільки от я саме така дівчина - яка не може заробити нічим, крім тіла.
Це називається пролетаріат. Бо можу продати тільки себе. Не так, як ви подумали. Бо дід Бомж саме так і вирішив, коли почув. Тому що він думає, як всі.
А я - ні.
Ну так і старість не радість. Може дід був і меткий замолоду. Та його багато обманювали, ще й випить любе.
А я маю на увазі - продати свою працю. Просту фізичну.
Жаль, не можу піти на будівництво різноробочою. Там гарно платять. Ми з кентухою тікали на стройку, там цікаво. Кентуха, мабуть, уже дорослий. І може там працювати. Він сильний був.
Його ще до школи всиновили. Бо у нього ніяких фізичних вад. Він красивий і такий, знаєте, як дорослі люблять. Чемний і милий. Не те що я.
Ми тоді були малі й дурні. І тоді, на стройці, коли знайшли проволоку, кент накрутив нам її на пальці, сказав, що це обручки. І що ми поженимось, коли нас звідси випустять.
Потім медсестра сварилася страшно. Бо та проволока передавила нам пальці, вони посиніли й втратили чутливість. І могли відпасти, якби на обіді няня це не спалила, і з нас ті обручки поздирали.
Я плакала, але щоб ніхто не чув - в подушку вночі.
Бо знаєте, сиротинець - то не зовсім те місце, де можна плакати при всіх.
Бо авторитет важко заробити, а втратити можна вмить.
Чи плакав кентуха? Не знаю. Він був дуже ммм ніжний? Вразливий?
Нема такого слова, або я не знаю. Він все пропускав через себе. Але ніколи ніхто не бачив, щоб плакав.
Він ніби ховав образи десь всередині, в якомусь окремому місці для образ. І вони там зберігалися, надписані й пронумеровані. А кентуха тільки вперто нахиляв голову і посміхався. Але не думаю, щоб забув хоч одну.
Це я забуваю все. Голова дірява. Може моя мати пила, коли була вагітна. А може хотіла позбавитись мене. Бо може вона мене зачала не з власної охоти. Знаєте,таке теж буває. У дитбудинок колись часто приходив син директора, так дівчата мліли за ним. Ну ті хто старше. А йому подобались ті, хто не мліли. Він любив, щоб пручалися, просили відпустити й плакали. Наші хлопці одного разу ледве відбили Аню-старшокласницю. Дуже пом’яли того гада. А директор тоді слова не сказав, та й винних не шукав. І син його більше не приходив. Бо то строк, і великий.
А матір мою може нікому було відбити. От вона мене й незлюбила - могло ж таке бути? А може потім того гада і якось прибила. От і строк собі заробила..
У нас всі добре знали, що не можна підіймати строк з підлоги.
Бо то я з народження на всьому готовому і як у бога за пазухою. Ну тобто змалечку так було мені, що за злочин одразу кара, за хорошу поведінку похвала від дорослих. Ох, мало мене хвалили, та й не дуже й було, за що.
А ще одразу знала, що за правильне життя - авторитет від вихованців. Оце в мене було. Що було, те було.
Не видавати своїх, бити першою, як хтось наїде, не давати образити своїх нікому, хоч би й директору. Ну ви ж пам’ятаєте дріжджі в його персональному туалеті, що закривався на особливий ключ? Не скажу, хто ключ дістав. Я скромна. А чого він першоклашок залишив без кіно? То не вони йому ручку кабінету вимазали.
Одне погано. Ну не одне звісно. Нічого хорошого в тому, щоб жити в сиротинці з народження, немає.
Але після випускного мені було погано від того, що я нічого не вмію.
Заселили мене до Бомжа.
Він біситься. Ото ще йому сусідки не вистачало - це ж треба стукати у ванну й туалет, та й ходити по квартирі хоча б штанях.
- Наче ти не у своїй квартирі, а в гуртожитку - так він бурчав.
Ну і сусідка навпроти проходу не давала. Сичала вслід, що тепер все треба зачиняти на три замки. Бо заселили крадійку, наркоманку і повію, он дивіться, що у неї з лицем. Пристойну дівчину так не розмалюють.
Воно й правда. В інтернаті всі звикли, а тут перехожі аж сахалися, а ті. що ввічливі, очі відводили. Наче мене не існує.
#1789 в Молодіжна проза
#8352 в Любовні романи
#3273 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 27.10.2022