40

- Коли я став головою клану, Мінь вже покинули Тіньчжоу! – заперечив Чжао Шенши майже так гучно, як раніше. – Що б не сталося з твоїм батьком тоді, я не причетний.

Лісу похитала головою.
- Помиляєтесь, голово Чжао. Якраз до смерті мого батька… причетні саме ви.

- Але я… - Чжао Шенши хапав ротом повітря. Кожне слово ніби забирало в нього сили. – Я ніколи… не знав пана Мінь…

Підвіска на шпильці в її зачісці знову тихенько задзвеніла.
- А селянина Сяо пригадуєте?

- До чого тут це?!

Чжао Сюй мовчав, прислухаючись до них, і не зводив очей з вогника масляної лампи на полиці нагорі. Наче боявся зустрітися поглядом з батьком. 

- Сяо. Хижка на краю села, - повільно нагадала Лісу. – Ви розорили цю сім'ю податками. Забирали весь врожай. Мати мусила варити суп з кропиви. З шести дітей вижила тільки наймолодша дівчинка. 

- Я голова клану! Я не зобов'язаний пам'ятати кожного брудного селянина… - прохрипів Чжао Шенши.

Лісу усміхнулась.
- А маленька дівчинка дуже добре запам'ятала, як ви забили батогом до смерті її батьків… як вона хапалась за край вашого вбрання, благала, але батіг все свистів і свистів… ви її відштовхнули, а тоді кинули слузі: «продати в будинок розпусти… в той, де більше заплатять».

Чжао Сюй зблід. З книжок він знав, які хазяйки можуть заплатити більше за дитину. 

Голова клану закашлявся, і на губах виступила кров.
- Шан Цяодань мені збрехав… ти не роду Мінь…

- Не договорив, - спокійно поправила Лісу. – Він знайшов мене не на заїжджому дворі, а в будинку пані Орхідеї, - почувши назву, Чжао Сюй здавлено скрикнув, видихнув і прикрив рот рукою: що творилось у цьому домі, навіть він чув. – Вогником я намагалась не зігрітись, а захиститись. 

Погляд Чжао Шенши застиг. 
- Що… ти… зробила?! – прохрипів він. – Я все одно помираю! – знов закашлявся, нахилившись вперед. На білій тканині ковдри проступили темні плями. 

- Я – нічого, - Лісу мовила ці слова з лагідною усмішкою. – Ви зробили самі. Ви захотіли в дар срібну курильницю. І рожеві яблука теж. Здогадуюсь, ви жодним не поділились навіть з дружиною?

Мовчання у відповідь було промовистішим за слова.

Лісу схилила голову набік. 
- Трави, які додавала в курильницю пані Чжао. Срібло. Яблука саме того сорту. Окремо безпечні. Разом - повільна отрута. Через кілька місяців ви б і самі не згадали, коли востаннє їли ті яблука.

- Сяо… - крізь зуби процідив Чжао Шенши. – Не Шан Цяодань… якась брудна селючка!

- Не брудна селючка, а законна дружина вашого сина. Пані Чжао Цзинсюань. Майбутня мати вашого внука. 

Дощ за вікном шумів все голосніше, лив суцільною стіною. 

Чжао Сюй підійшов ближче, опустився на коліна і стиснув долоні батька в своїх. 
- Батьку… я знаю, я завинив. Та якби ви… - голос урвався, - якби ви були хоча б до інших людей добріші, ніж до мене… 

- Брехня! Все брехня! – прохрипів Чжао Шенши, закашлявся, знов смикнувся, заплющив очі, і тіло без сил осіло на ліжко. 

- Батьку… - Чжао Сюй заплакав. А тоді підняв голову. – Ми вільні, Лісу. Вільні!.. 

Вона закляттям погасила кілька ламп і курильницю, підійшла до Чжао Сюя і мовчки пригорнула його до себе.