39

Чжао Сюй відступив на крок. А тоді схилив голову і тихо визнав:
- Мовчав. 

Слово прозвучало ледь чутно, але для Лісу пролунало як грім. Тобто, весь цей час Чжао Сюй обговорював з нею буденні справи, пив чай, усміхався їй, обіймав… лягав з нею в ліжко… і знав, що вона задумала? Може навіть, здогадувався, як і чому?!

Її погляд застиг, наче вона бачила Чжао Сюя вперше. 

За вікном тихо зашелестів дощ.

Чжао Шенши різко, хрипло засміявся.
- Всі хочуть влади. Навіть ти. Як би не прикидався.

- Батьку… я не хотів влади, - мовив Чжао Сюй і вперше прямо подивився батькові в очі. – Я б і сам зрікся Вайцин… але ж ви забили мене до напівсмерті, коли я спитав, чи ви віддали б мене в учні до лікаря…

- Це було так давно! – Чжао Шенши похитав головою.

- Я просто хотів… щоб мене не били… не погрожували мені… - у юнака тремтіли губи, але він вперто продовжував говорити. – Тоді, в Наюн… в вечір милування квітами… ви пішли обговорювати якусь стару тяжбу, вже не пам'ятаю, з ким… а мене знов перестріла пані Тан… сказала, що хотіла б наодинці обговорити зі мною віршоване цілительське закляття…

Лісу слухала, затамувавши подих. Цього Шан Цяодань їй не казав. Мабуть, бо й не знав. 

Пальці Чжао Шенши стиснули край ковдри.
- Тан, значить? Вона не пробачила, що у війну я не прийняв поранених у Вайцин…

- Пані Тан ні в чому не винна! – заперечив Чжао Сюй. – Вона просто сказала… що голова Шан так приязно приймає мене не за вірші і знання квітів… сказала: «це зміна влади, а попередити чи промовчати, вирішувати тобі»… я просто хотів свій тихий куток… свою сім'ю… дітей… а ви ніколи б мене не відпустили…

- Голова Шан! Я так і знав, - видихнув Чжао Шенши, ніби врешті все було зрозуміло і передбачувано. 

Він програв сильнішому супротивнику. Що ж…

Його обличчя стало майже спокійним, коли Лісу зробила крок вперед і усміхнулась.
- Цяодань допомагав мені.