38

Вони прибули в Вайцин ввечері наступного дня. Меч безшумно, легко опустився на землю, Лісу почекала, поки Чжао Сюй зробить крок в сторону, а тоді зійшла сама. Мить – і зброя сховалась під просторові чари. 

- Вчасно дістались, - Лісу глянула вгору, на сірі дощові хмари. – Ще трохи, і поллє.

Чжао Сюй застиг на місці, не одразу зважившись підійти до воріт. 
Темно-сіре каміння, потемніле дерево, метал ґрат. Він не бачив фортецю Вайцин всього рік, а здавалось, все це було в минулому житті. Та знайомий страх знову не давав дихати, руки і ноги наче налились свинцем, в роті пересохло. 

Та нарешті, оглянувшись на дружину, він підійшов і постукав. 

Вартовий навіть не одразу впізнав його.
Схилився, склав руки в жесті шанобливого привітання і мовив:
- З якого клану шановний панич? – і тільки коли Чжао Сюй заговорив у відповідь, не стримав схвильованого вигуку: - Сили небесні… молодий панич так змінився!

Лісу промовчала, тільки трохи скривила губи. 

У внутрішньому дворі їх зустрів слуга і провів в покої до пані Чжао. Та стояла на колінах біля сімейного олтаря зі статуетками шанованих кланом небожителів і поминальними табличками предків. З посивілим волоссям, зібраним у скромну зачіску, в білому вбранні – вже в траурі! – вона була зовсім не схожа на гордовиту хазяйку дому.  

- Мамо… - тихо мовив Чжао Сюй.

Вона піднялась. Обернулась і сильніше стиснула нефритові чотки в пальцях.
- Сюелі. Ти швидко.

Вперше вона назвала його дорослим іменем. А рік тому казала: «може, голова Шан вважає тебе зрілим і гідним, я ж – ні… ти ганьбиш нас з батьком». Та тепер у широко відкритих очах були тільки страх і надія. 

- Як батько? – спитав Чжао Сюй.

Пані Чжао схилила голову, зітхнула.
- З самого ранку питав, чи ти встигнеш… і чи будеш з дружиною… - і перевела погляд на Лісу. – Цзинсюань… скажіть йому, що ви при надії! Будь ласка. Якщо навіть це неправда, скажіть… хай він хоча б піде спокійно… - вона зробила крок вперед, - радники вже хочуть ділити владу… сперечаються, що кому дістанеться… і куди вислати мене… 

- Він писав, що я йому не син, - тихо сказав Чжао Сюй. – Та офіційно не зрікся?

- Ні… - пані Чжао розправила плечі, наче з них впав тяжкий камінь. 

- Тоді звеліть передати їм всім, що я прибув. І залишусь в Вайцин, поки батько не одужає… - голос юнака затремтів, але він змусив себе продовжити: - Або ж до кінця. 

- Тебе вони не боятимуться… - з сумнівом прошепотіла мати.

- Навряд чи вони наважаться виступити проти тих, хто стоїть за Цзинсюань, - нагадав Чжао Сюй.

Лісу прикрила обличчя рукавом, наче ховаючи скорботу… але насправді - вираз, який зовсім не пасував до жалоби.

Невдовзі слуга провів їх до покоїв. Світло там горіло яскраво, сліпуче – по дорозі слуга розповів, що лампи горять і вдень, і вночі, бо голова клану боїться тіней загиблих, бачить кошмари, йому всюди ввижаються вороги. 

Чжао Сюй і Лісу переступили поріг. Чжао Шенши напівлежав на ліжку, спираючись на подушки. Він зблід, висох, посивів, здавалось, на постілі лежить зморщена воскова подоба людини, а не той заклинатель в розквіті сил, яким він був колись.

- Батьку, - мовив Чжао Сюй, наблизившись. 

Голова Чжао витягнув руку вперед, зупиняючи його. 
- Не прикидайся… ти мене своєю покірністю не обманеш! Ти хотів зайняти моє місце.

- Ні, батьку…

Але той припіднявся, збираючи останні сили, і хрипло мовив:
- Кажи! Ти знав і мовчав? Ти просто дозволив?... кажи, хто?! Голова Су? Голова Фа? Цей змій Шан Цяодань? Ну! Ім'я?!