28

Вітер легко віяв в обличчя і розтріпував волосся. В сутінках обриси будинків і дерев здавалися наче м'яко вимальованими фарбою на тонкому папері. В повітрі пахло травою і трохи – димом від вечірніх вогнищ. Лісу летіла, стоячи на мечі, і стримувала бажання розкинути руки і голосно заспівати якусь бадьору вуличну пісню, як бувало колись в Наюні. Ох бувало, вона бешкетувала, тікаючи з нудних вечірніх медитацій і розважаючись в чайних будинках. Пила вино, до хрипоти співала пісні, змагалася з іншими такими ж безтурботними хлопцями і дівчатами, хто краще стріляє і вправніше чаклує. І ніяких листів сусідам і підрахунків, хто кому що винен!

Просте вбрання, на відміну від пишних шат господині дому, не сковувало рухів. За плечима – лук і стріли, в рукаві під просторовими чарами були приховані талісмани… як всім звичні світлі, так і темні, на всякий випадок. 

Лісу наблизилась до старої копальні. Веселі спогади про минуле відступили самі собою.  Якийсь час вона кружляла на мечі обережно, придивляючись і вистежуючи. Почало темніти, і вона запалила іскорку світла. Зеленуватий вогник освітив стежки, майже зарослі травою.

Слідів крупних магічних звірів вона не побачила. Сильної темної енергії теж не відчувала. Лісу нахмурилась. Та чомусь же місцеві перестали тут працювати після того, як рід Мінь обірвався?

Вона вистежувала акуратно, зосереджено, спокійно… прислухалась до кожного звуку, що долинав з темряви. Раптом десь з глибини почувся тихий, жалібний стогін. Лісу завмерла, прислухаючись. 

Ось і причина! Невпокоєні душі. 

Лісу спустилась на землю і чарами приховала меч. Швидше за все, так і є. Якби жителям Тіньчжоу не давала спокою якась люта істота або озлоблена душа, подібна до тих, які трапились їй з Чжао Сюєм на полюванні, вони не мовчали б. Писали б головам сусідніх кланів, або ж у Наюн Шан… або ж і мандрівного заклинателя найняли, не бідують, могли б! 

Але ж ніхто не загинув, вірно? Нікого не обікрали?… Вона згадала, що на крадіжки Чжао Сюю точно ніхто не скаржився.
Люди просто обходили «нехороше» місце стороною. А постійно займатися шахтою – це треба, щоб хтось був в ній зацікавлений. Не буде ж цим займатися чиновник, якому все тихо, податки платяться, та й добре.

Податки! Лісу фиркнула сама до себе. Не вистачало ще й тут про це думати. Ледве втекла від цієї тяганини…

Вона дістала талісмани заспокоєння і ароматичні палички, запалила. У прохолодному повітрі розлився терпкий запах ладану і сандалу. Зняла з поясу флягу з вином і пролила на землю на знак данини душам померлих. 

Плач став сумнішим і голоснішим. Тепер навіть чіткіше розрізнялись окремі голоси людей, які колись тут загинули. 

Зосередившись, Лісу проводила ритуал. Прикрила очі. Вслухалась в скрики і схлипи.
«Мене залило водою!»
«Я впав зі сходів!»
«Мене прибило балкою!»
«Я сам винен, спустився в небезпечне місце… хотів сховати курильницю від зборщика податків…». 

Вона запам'ятовувала – де заливає, де вже припинили видобуток, де прогнили балки чи сходи. Все це слід буде записати і передати Чжао Сюю, він вибере підходящих людей, яких можна найняти, і простежить, щоб все полагодили як слід.

І мимоволі усміхнулась при думці про чоловіка. Дивно, але їй стало легше від думки, що вона все розповість, а він тихо, лагідно скаже: «Ну добре, розберемося, тільки не забудь поїсти…».