16

На білих і рожевих пелюстках квітів виблискували крапельки роси. Чжао Сюй крокував алеєю повільно, без поспіху милуючись відтінками, зеленню листя, тим, як відтінки переходять один в інший. Сад виглядав, ніби намальований на шовковому сувої. Солодкий запах півоній трохи п'янив. 

Батько ж, навпаки, йшов, впевнено дивлячись вперед, туди, де на подушках, за низьким столиком, сиділи гості. На мить обернув голову і різко кинув:
- Ти міг би принаймні іти по-людськи, а не човгати позаду, як старий дід! – і тут же оглянувся, чи ніхто не чує грубих слів, недоречних в цьому розкішному саду. 

- Пробачте, батьку, - тихо мовив юнак і слухняно пришвидшив ходу, хоча й не зрозумів, що зробив не так… але все одно його погляд затримався на кущі білих півоній з темно-ліловими серединками. Здавалось, наче хтось торкнувся чистого полотна кінчиком пензля в фіолетовій туші. 

В їх маєтку квітів не вирощували. Батько казав, надто дорого. Краще посадити щось корисне – цілющі трави, хоча б. Навіть декоративні кущі він вважав марною витратою срібла. Але більше за все його хвилювала зброя, укріплення фортеці, а головне – щоб була повною скарбниця… 

«Якби у мене був хоча б невеликий куточок, де можна посадити квіти… або хоча б ящик з квітами, як у селян», - подумав Чжао Сюй, і раптом йому згадалась посмішка Лісу. Біла півонія, яку вона йому подарувала того дня. 

Її сміх. Слова, що він зможе мати все, про що мріє…

Голова клану Лі і друга пані Ляо без поспіху пили чай, обговорювали півонії того самого сорту з поєднанням двох кольорів, який прийшовся до душі Чжао Сюю, і, коли батько з ними привітався, відповіли коротким кивком голови. Наче його і не існувало. 

Чжао Сюй низько схилився в привітальному поклоні, ховаючи погляд. А ці сім'ї не набагато вищі рангом за його власну. Але ж минуле. Люди пам'ятали не тільки перемоги. Вони пам'ятали і тих, хто не прийшов на допомогу.

- Голова Чжао. Вітаю, - мовив другий пан Ляо зі світською байдужістю, і глянув трохи в сторону. – Дозвольте представити, мої сини, Ляо Веймін і Ляо Вейшен. Моя дочка, Ляо Чунцинь. 

Він поглядав на своїх дітей з гордістю. Чжао Шенши неохоче представив:
- Чжао Сюй. 

- Єдиний син? Співчуваю, на прикордонних землях краще мати велику сім'ю. 

Старший син Ляо тримався впевнено, як людина, що з дитинства знає своє місце в світі. Молодший уважно слухав розмову батьків, а дівчина стояла трохи осторонь, опустивши очі, проте Чжао Сюй помітив, як ледь помітно сіпнулися кутики її губ після слів про «єдиного сина».

Рука батька звично лягла на рукоять батога. Чжао Сюй здогадувався: ввечері йому буде непереливки. Раніше у нього від такого жесту підкошувались ноги, але тепер він майже байдуже думав про те, скільки ударів отримає ввечері. А пам'ять, як назло, підкидувала слова Лісу: «Один раз вдариш у відповідь, і тебе не посміють чіпати… так, навіть батько! А що такого?..». 

- Ваша дочка заручена? – різко спитав Чжао Шенши.

Другий пан Ляо склав долоні в церемоніальному жесті:
- Зовсім недавно просватана, шановний пане Чжао. Але в мого шостого брата донька від наложниці наступного року зробить першу дорослу зачіску і отримає ім'я в побуті. Ми будемо раді бачити юного панича Чжао на церемонії, - при цьому він глянув на юнака, а не на його батька. -  Може, дівчинка припаде йому до душі.

- До наступного року ще слід дожити, - Чжао Шенши скривив губи. 

Чжао Сюй відвів погляд. З гіркотою подумав:
«Він сам не дозволив мені отримати доросле ім'я, а тепер біситься, коли чує відмову за відмовою! Звісно ж, голови кланів не бачать в мені дорослого»…

Серед пахощів рідкісного чаю, шелесту дорогих тканин, блиску жіночих прикрас і розмов про ґрунти, магічні добрива і техніки пересаджування квітів вони були чужі. З батьком говорили, стримано і ввічливо, але то одне, то інше питання звучало прихованим натяком, що тут йому не раді.

Група заклинателів милувалась півоніями зі світло-жовтими пелюстками. На плечі молодого чоловіка в зеленому ханьфу сиділа крихітна співоча пташка, він захоплено говорив про красу квітів з пані в темно-фіолетовому, почав цитувати вірш:
- Весняний сон солодкий на світанку,
та чути всюди голоси птахів.
Шуміла ніч… - і раптом затнувся. – Шуміла ніч…

- дощем і віяла до ранку,
не знати скільки обірвала пелюстків*, - мимоволі вимовив Чжао Сюй. 

І тут же злякано відступив в сторону. Прикусив язик, одразу пошкодувавши, що взагалі втрутився. Яке він має право приєднатися до розмови заклинателів з великих родів!

Але пані обернулась і зі схвальною посмішкою мовила:
- Юний панич знається на поезії, - і, прикривши низ обличчя віялом, уважно придивилась до нього: - Здається, раніше я вас не зустрічала, юначе. З якого ви роду?

- Вайцин Чжао, - відповів за нього батько. – Мій єдиний син. 

Вперше за все життя ці слова прозвучали без зневаги. 

А церемонія йшла своїм звичним ходом. Примітивши здалеку групу заклинателів у блакитному, батько звелів Чжао Сюю:
- Ходімо. Якщо нам вдасться завести розмову з кимсь з клану Шан, може, натякнемо на Тіньчжоу… - і пильно вдивився, наче мисливець на здобич: - ти, часом, ніяких віршів не знаєш про любов до рідної землі? – останні слова прозвучали з їдкою насмішкою. 

Чжао Сюй промовчав. Він все ще думав про ту коротку мить, коли сама пані Тан сказала: «юний панич знається на поезії!». 
____
*Мен Хаожань «Весняний світанок»