13

Ідея ніяк не вкладалась в логічний план. Дівчина перерила чимало книг і сувоїв в клановій бібліотеці. Не те… зовсім не те… близько, але дещо викликало сумнів… від дрібних ієрогліфів починали боліти очі. Запах старого паперу і пилу дратував.  Втомившись від пошуків, вона вирішила вдатися до звичного способу очистити думки, який її ніколи не підводив. 

Відпрацьовуючи удари на манекені, вона мріяла про найжахливішу смерть для Чжао Шенши. От якби хвіст чорного змія вдарив його по колінам, збивши з ніг, а тоді слизькі кільця обвили тіло, стискаючи все сильніше, щоб хруснули кістки, а огидна пика посиніла від задухи… 

Манекен впав з глухим звуком. Лісу потягнулась, розминаючи м'язи. Обернулась… і ледь стрималась, щоб не вилаятись. На неї з неприхованим захватом витріщався Чжао Сюй. Так захоплено, що це навіть бентежило. 

Вона була настільки зайнята власними думками, що навіть не помітила чужої присутності. А раптом вона щось мовила вголос, і він почув?..

- Маленький принц, - посміхнулась вона, старанно приховуючи роздратування. Хотілось сказати, «яка лиха доля тебе принесла?», але вона стрималась. В думках звучав м'який голос Цяоданя: «план, моя дівчинко, план!». - Як це трапилось, що ти тут? Ти ж мав бути на чайній церемонії з синами інших повелителів кланів. 

- Зі мною їм нудно. Мені ввічливо дали зрозуміти… - розгублено відповів Чжао Сюй, і його голос затремтів, а погляд ковзнув вбік, - дали зрозуміти, що я їм не рівня.

- Он як, - Лісу кивнула. 
Усередині ворухнулося знайоме роздратування. Не на хлопця… на його однолітків, які вважали себе кращими. 

- Я це розумію й сам, - юнак зітхнув. – Батько, правда, здивувався, що я навіть не зганьбив себе на полюванні і хоч щось приніс… але панич Фа так майстерно стріляє з лука… а панич Су швидко літає на мечі… - він стиснув пальцями край рукава. - Мені ж навіть з ними, синами наших сусідів, не зрівнятись… навіть стояти поруч соромно!

- Та справа не в тім, - обережно натякнула Лісу і нахилила голову вбік, ніби роздумуючи. – Шостий панич Шан… брат голови клану, можливо, ти його зустрічав… теж не дуже сильний заклинатель, але за його картини йому це пробачають.

- Бо він з роду Шан! – відповів Чжао Сюй, майже не замислившись, і  похитав головою. Це ж було саме собою зрозуміло…  – Паничу з такої родини можна…

- Не родина дає талант, - заперечила Лісу. – Хіба хтось з твоїх рідних так грає на флейті, як ти?

Чжао Сюй знову почервонів до самих кінчиків вух.
- Н-ні. В нас ніхто… - він розгубився, наче його спитали про щось надзвичайно складне. 

- От бачиш! А мені шкода, що крім мене цього ніхто не помічає. 

Юнак стояв, опустивши очі, і дивився в пісок. Запала важка, гнітюча тиша. Нарешті він наважився:
- Панна така добра до мене. Зі мною ніхто ніколи так не говорив. Іноді… іноді мені здається, що я взагалі не повинен був народитися.

- Вигадав ще! – обурено вигукнула Лісу. Вона навіть не одразу усвідомила, що він сказав, але тоді… Їй аж кров у скронях забилась від люті. Згадалось, як хазяйка веселого дому переглядувалася з помічницею, і сказала: «цих дітей бідноти розвелось, як сміття». 

Він підвів погляд і подивився на неї.
- Я ж зовсім нічого не можу… - його голос прозвучав тихо, наче шелест трави. - Магії майже нема…

Лісу підійшла ближче і обійняла його за плечі. Коротко, невпевнено. Як бити, вона знала добре. А от як підтримати… 
- То й що? Це не привід, щоб тебе штурхали і шпиняли.

- Бойові мистецтва мені ніколи не…

- Тьху, - вона скривилась. -  Без всяких там мистецтв, розквасив носа, і все, - і Лісу хитнула головою, вказуючи на манекен. – Постав, я покажу. Ну ж бо!

Вона відсторонилась, ховаючи посмішку за рукавом, майже як і личить панночці. Сили небесні, ці обійми навіть на обійми не дуже схожі, а хлопець вже витає десь серед хмар від щастя. 

Нарешті Чжао Сюй встановив манекен, акуратно, ніби боячись зіпсувати,  і Лісу від душі вдарила голову з мішка, набиту соломою. Солома посипалась, манекен хитнувся.  – Ось так. Не дуже чесно, але змушує всяких придурків стежити за язиком. 

У Чжао Сюя засяяли очі.
- Так швидко… - йому аж перехопило подих. - Лісу… а ти мене навчиш?

- Чому б і ні? 

Це вже було весело. Безрідна босячка навчає спадкоємця благородного клану! Якби в романі таке написали, читач би сказав, що це занадто. 

Юнак скинув важке верхнє вбрання, залишившись в сорочці і штанах. Лісу крадькома кинула на нього погляд. Ледь чутно хмикнула: вона чекала гіршого. Була майже впевнена, що під широким ханьфу тіло молодшого Чжао схоже на тісто для його улюблених пиріжків. 

Але ні – коли він рухнув рукою, під тонкою сорочкою на мить проступили обриси м’язів. Ну, звичайно, широкий в кістках, з такого, хоч голодом його мори, не зробиш стрункого оленяти. А без смаколиків бідолаха помре навіть не з голоду, з туги. 

Спочатку одне й те саме доводилось показувати по кілька разів, і Лісу кусала губи, приховуючи роздратування. «Ну як кланові вчителі мають терпіння торочити одне й те саме зранку до ночі, відповідати на одні й ті самі питання, і не їхати дахом?! Я б не змогла… зірвалась би ще в першу годину». Та вона стримувала себе. 

До того ж, Чжао Сюй дивився на неї з таким щирим захватом. Вуличні прийоми домашньому хлопчику були незнайомі, а тому й цікавіші, ніж усе, чому його могли навчити у клані.

І він навіть щось розумів, якщо не кричати і не дорікати. А вже як радів, коли вдавалося виконати якийсь прийом. 

Дитина, в свої роки!
Лісу зітхнула, розминаючи зап'ястя.