7

Вона пролетіла, як вихор, вбрана в чорне, на чорному коні… величезному, з блискучою шерстю… не кожен чоловік ризикнув би навіть підійти до такої звірюки, але худорлява дівчина трималася в сідлі впевнено, легко, ніби вони з конем були одним цілим…
 і кінь підкорявся їй, наче під впливом якихсь невідомих чар. 

Чжао Сюй затамував подих. 

У волосся дівчини була вплетена сяюче-біла півонія… і, навіть ні на мить не зупинившись, дівчина витягла квітку з зачіски і швидким, точним рухом кинула –
…прямо в руки Чжао Сюю!

Він не встиг навіть подумати, коли зловив.
І стиснув стебло в пальцях, відчувши, як до щік приливає жар. Це було, наче в сцені з «Білих квітів у сяйві місяця»… але відбувалось тут, зараз, з ним самим!

- Яке нахабство! – обурився батько і спробував вихопити квітку з рук юнака, але раптом відсмикнув пальці, ніби обпікшись. Очі звузились. – Ти?! Невже ти щось можеш?!

Чжао Сюй і сам не зрозумів, що сталося.
Щось коротко спалахнуло, ледь відчутно, але достатньо, щоб відштовхнути чужу руку.
Він сховав півонію, як найдорожчий скарб, у потайну кишеню в рукаві, зачаровану просторовими чарами «цянкунь». 

- Обережно, раптом вона учениця котрогось із великих кланів, - прошепотіла мати, прикривши обличчя віялом.

Вони стояли в передостанньому колі. І тільки намагалися здалеку розгледіти прапори наймогутніших родів. Тканини блищали на сонці. На жовтогарячому полотні червоне сонце Лен. Синій прапор з кораблем – Цянь. Білі лілеї на блакитному фоні – герб роду Шан, який влаштовував полювання. Двійко лебедів на зеленому – Цао… рід, відомий своєю доброчесністю і найкращою школою магії. Золота чаша на фіолетовому – Тан, славетні цілителі. 

- До прапору Шан помчала, - процідив Чжао Шенши крізь зуби. – І як Шан Цяодань дозволяє своїм людям поводитись так зарозуміло?.. Одразу видно, що його мати була низького походження. 

«Заздрить», - подумав Чжао Сюй. Думка швидко промайнула і зникла. 
Він бачив, якими очима дивився батько на чужі велич і багатство. 

Але сам дивився… просто як на красиву виставу столичної трупи. 
Гарно. Велично. Та йому досить було залишатися спостерігачем. 

Оповісник звучним, підсиленим магією голосом зачитував правила полювання. Чжао Сюй половину пропустив мимо вух. Його цікавило лише одне: чи побачить він загадкову незнайомку, чи дізнається нарешті, хто вона і звідки?

Вона кинула йому квітку… мабуть, не просто так!

- Ти складеш компанію паничу Фен, - його думки раптом перебив владний голос батька. – Заведеш з ним розмову. Спробуєш заприятелювати. І… - тихо, майже нечутно: - може, він проговориться, що його батько говорить про Тіньчжоу.

- Так, батьку, - Чжао Сюй схилив голову.

Ще один рід, якому батько колись відмовив у допомозі. До того ж, тяжбі між ними за землі Тіньчжоу було стільки років… мабуть, більше, ніж самому Чжао Сюю. 

Містечко було крихітне, але срібна копальня могла б давати непогані прибутки. Та рід Тіньчжоу Мінь згас, на землю претендували кілька сімей, і попередній голова Шан нічого так і не вирішував. Бо вигідніше було брати подарунки з усіх і годувати порожніми обіцянками.

Батько сподівався, що Шан Цяодань щось вирішить. Але до голови клану листи не доходили, а чиновники тільки сміялися. «Рідня по сестрі в четвертих? Та таких родичів – половина васалів нашого клану!». 

- Ми не повинні дозволити їм довести право на ці землі, чуєш?

Чжао Сюй чув. Міцніше стиснув пальці, наче і досі тримав квітку. Та що він міг зробити?!