97

Непомітно дісталися додому. Шкет поставив кошик.

- Ти вже не боїшся? - раптом серйозно запитав він.

- З тобою я нічого не боюся, - відповіла так само, хоч усередині все ще тремтіло від пережитого страху, але зовні я вже була спокійна. - До речі, а звідки ви дізналися…

Не договорила - не хотілося знову вимовляти слово «напад».

- Так наше пустирище зовсім поруч. Я ще здивувався, що ти в цей район забрела.

- А як ви почули? Я ж… - і знову проковтнула слова «не кричала».

- Так Шило тебе з кошиком помітив. Він завжди в жалісливих панянок «хлібчика» випрошує.

- Зрозуміло…

Мимоволі усміхнулася, згадавши нашу першу зустріч зі Шкетом, а він тим часом продовжив:

- Видно, не впізнав тебе й хотів причепитися, а тут ці двоє, і він, молодець, одразу до нас прибіг.

- Так, ви вчасно підоспіли, - зауважила я й вдячно подивилася на свого рятівника. - І з камінням чудово придумали.

- Та ми на пустирищі завжди розважаємося влучною стрільбою… - трохи зніяковівши, зізнався він.

- Дякую вам! - несподівано для самої себе я так розчулилася, що мало не розплакалася, але взяла себе в руки.

Я дістала зі свого кошика дивом уцілілий пакунок із зацукрованими вишнями.

- Ось! Це вам. Як нагорода!

- Та годі, у нас їжі вистачає, - гордо відмовився хлопчина.

- А це не зовсім їжа, ти спробуй, - і простягнула йому ягідку.

Скуштувавши ласощі, Шкет без подальших суперечок узяв пакунок. Швидко попрощавшись, зник у найближчому провулку.

Ще трохи постояла, дивлячись йому вслід. Як же мені пощастило, що в мене є такий друг. Справжній, вірний, відданий, сміливий, чоловік із великої літери. Знову в горлі застряг клубок, а на очі навернулися сльози. Хочу, щоб він був щасливий, він гідний найсвітлішого й найвеличнішого почуття.

Підхопила кошик і повільно попрямувала додому. Зайшовши за ворота, усміхнулася: Кет гуляла подвір’ям із Соулі. Мої найближчі люди. Якби ж я могла стати казковою феєю, щоб захистити всіх, кого люблю: кумедну й таку рідну малечу Соулі, чудову людину й найвідданішого друга Шкета, добру й турботливу Кет, надійного й милого Роджера…

Здається, лише після зустрічі з небезпекою й страхом смерті починаєш по-справжньому цінувати найпростіші речі.

Побачивши мене, Кетті вийшла назустріч, передала мені Соулі, забрала кошик, і ми зайшли до будинку.

Насамперед я прийняла ванну, щоб змити з себе огидні дотики тих двох виродків. На руках таки залишилися синці, довелося вдягнути сукню з довгими рукавами, аби Кет нічого не помітила. Не варто додавати їй ще й цих хвилювань.

Увечері, залишившись удвох із Соулі у вітальні, я всадовила її на горщик і взялася розмірковувати над подіями сьогоднішнього дня. Але моя малеча не могла спокійно всидіти на цьому диво-засобі, весь час поривалася кудись відповзти, тож довелося сісти поруч, і лише тоді вона заспокоїлася й на якийсь час захопилася іграшками. Я знову повернулася до своїх думок.

Принцові не припала до душі моя відмова, і він, схоже, від квітів та палких промов перейшов до рішучіших дій, наславши на мене найманців. Чим більше я все аналізувала, тим дужче переконувалася, що це його рук справа. По-доброму зі мною не вийшло, і цей покидьок вирішив піти іншим шляхом - налякати, щоб я сама прибігла до нього по захист. Зараз, мабуть, сидить, чекає, стіл накрив, шампанське розлив… А я не прийду. І що він вигадає далі?