94

Отримавши від мене кілька відчутних ударів, розбійники почали по-справжньому лютувати. Дід свого часу вчив мене битися, але зараз я просто гамселила куди доведеться - в живіт, по коліну, в груди, по обличчю; руки й ноги діяли явно без участі мозку. Останній мій удар ногою одному з негідників у пах виявився особливо болючим. Він шалено розлютився і, долаючи біль, ще дужче притиснув мене до стіни будинку, а його товариш безцеремонно схопив з іншого боку.

- Яка жвава! - прогарчав мені просто у вухо «поранений» бандит. - Дарма ти великих дядьків розсердила…

І на підтвердження серйозності своїх погроз він приставив мені до горла ніж.

«Усе! Це кінець. Опиратися марно…»

На очі самі собою навернулися сльози. Сили покинули мене так раптово, що якби мене не тримали, я б просто впала - ноги підкосилися й уже не могли втримати знесилене тільце.

Раптом повітря розітнув свист, і мої мучителі обернулися, шукаючи його джерело. Я теж підвела голову.

Помітивши на даху сусіднього будинку хлопчиська, що сидів у невимушеній позі й безтурботно бовтав босими ногами, я відчула, як серце, що майже зупинилося кілька секунд тому, знову забилося, а губи самі розтягнулися в усмішці.

«Шкет…»

Від хвилі полегшення в мене закрутилася голова, а тілом розлилося приємне тепло.

- Ай, як некрасиво! - нарочито голосно протягнув хлопчисько з єхидством у голосі й, помітивши, що привернув увагу головорізів, продовжив: - Двоє здоровенних бугаїв кривдять одну маленьку дівчинку! Ай-ай-ай! Не по-джентльменськи це…

Шкет ефектно прицмокнув язиком і з викликом подивився на моїх кривдників.

- Ану геть звідси, - першим отямився той, що не Тук.

- Відпустіть дівчинку, дядечки, - так само незворушно продовжив шибеник.

Я помітила, як у бандитів від люті стиснулися кулачища й заграли жовна, і мене знову скувала крижана хвиля жаху - навіть подих перехопило, тільки тепер я боялася вже не за себе. Хотіла закричати йому: «Тікай!», але повітря забракло в грудях, а з горла вирвалися лише ридання, яких я вже не намагалася стримувати.

«Що ж він робить? Він один, зовсім малий, проти цих двох… Для них же чуже життя нічого не варте…»

- Ану йди сюди, шмаркачу, - Тук відпустив мене й тепер наставив ніж у бік Шкета. - Поговоримо. Назавжди відучимо тебе пхати носа в чужі справи.

Другий теж відпустив мою руку й повільно рушив уперед.

Мої ноги все ще не могли мене втримати, і я повільно сповзла по стіні, не зводячи переляканого погляду зі Шкета.

А він і оком не повів, ніби не на нього насувалися двоє здоровенних бандитів із ножем і далеко не добрими намірами.

Шкет підніс до губ два пальці, і над дахами знову пролунав пронизливий свист.

Несподівано з усіх боків почали з’являтися хлопчаки. Вони виходили з підворіть, вилазили з-за високих парканів, здіймалися на дахах будинків. Різні - маленькі й старші, темноволосі й біляві, замурзані й у світленьких сорочечках. Це видовище настільки зачаровувало, що я забула про страх і з захватом дивилася на все, що відбувалося.

- Повторюю востаннє, - промовив Шкет, коли, мабуть, з’явився останній малий. - Залиште дівчину в спокої й ідіть собі, поки живі-здорові!

У ту мить навіть я відчула, що він не жартує. Та тільки не ці двоє, у яких, видно, не лише голова кепсько працювала, а й інстинкт самозбереження геть був відсутній. Хоча не можна сказати, що ефектна поява армії шибеників не справила на них належного враження. На якусь мить вони завмерли й навіть пороззявляли роти від подиву.