93

Відійшовши на чималу відстань від закладу, я стала чекати екіпаж. Та сьогодні, видно, був не мій день. Жодного проїжджого екіпажа, навіть найзавалящішого воза, не було. Простоявши якийсь час, рушила пішки.

Щойно я пройшла трохи вперед, як позаду дзенькнув знайомий дзвіночок. Так і є — герцог зі своєю пасією залишали ту кляту кондитерську.

Я хутко шмигнула в перший-ліпший провулок. Ще бракувало, щоб Саблер мене помітив — іще подумає, ніби я за ним шпигую. Доведеться добиратися додому темними вуличками, аби, бува, знову не перетнутися з його світлістю.

На ходу вигадувала плани помсти — один страшніший за інший. «Треба терміново знайти Шкета, нехай простежить за солодкою парочкою. Або краще я сама зараз перевдягнуся й піду за ними. Ні, не встигну…» — міркувала, досадуючи на важкий кошик і неможливість просто зараз відплатити своїм кривдникам.

Прокручуючи цю ситуацію вже, мабуть, разів із десять, подумки я таки дала відсіч шкідливій красуні, насадивши їй на голову кошика з провізією, поставила на місце нахабного герцога, жбурнувши йому в обличчя гроші, сплачені за мене, але й цього здалося замало — я ще й «прикрасила» його голову пакетом із вишнями. Та насправді в житті я значно розважливіша за власні фантазії.

Так, у роздумах і уявній помсті, я й не помітила, як опинилася в бідній частині міста. Вулиця була зовсім безлюдна, лише вітер ганяв сміття. Мені стало якось моторошно. Вирішивши не піддаватися емоціям, я прискорила крок.

І щойно звернула за ріг, як хтось спробував вихопити мій кошик із рук. Та я була б не я, якби так просто дозволила його забрати: щосили смикнула назад і розвернулася, щоб указати невдалому злодюжці його місце. Але так і завмерла, розкривши рота.

Переді мною стояли двоє здоровенних чолов’яг украй неприємної, я б навіть сказала, бандитської зовнішності й радісно шкірили зуби.

— Не сіпайся, дівонько, — раптом прогуркотів один із них мені просто у вухо, і я від несподіванки здригнулася.

Він потягнув кошик до себе, я — до себе. Здоровий глузд твердив: «Кидай кошика й тікай!» На жаль, саме сьогодні я його не слухала.

— Диви, Туку, хто нам трапився, — заявив другий, чим відволік мою увагу, і кошика таки вирвали з моїх рук, хоч куди вже мені було з ними силою мірятися. — Та це ж колишня подружка Принца! Вона тепер йому не потрібна, зате нам дуже знадобиться!

І вони зареготали, мов два індики, так само розгойдуючи кадиками й при цьому ще й гидко похрюкуючи.

Зрозумівши, що продукти мені вже не повернути, я поволі почала відступати назад, шукаючи слушної миті, коли можна буде дати драла.

Удача сьогодні була явно не на моєму боці, і спроба непомітно ретируватися не увінчалася успіхом.

— Ти куди? — підскочив до мене той, що Тук, і схопив за руку, залишивши мій кошик посеред дороги. — Зачекай, ми ж із тобою ще не познайомилися.

І знову ці зловісні багатозначні оскали.

— Чого це ти така нервова, принцесо? А погратися з нами? Був у тебе один принц, тепер двох доведеться втішати. Як тобі одразу два «прынци»?

Від такої перспективи стало не просто страшно, а моторошно. Усвідомивши безвихідь ситуації, я відчула такий дикий жах, що перестала міркувати.

Я спробувала закричати, але з горла вирвався лише невиразний писк. Кинулася визволяти свою руку зі спітнілої лаписьки бандита, та лише погіршила й без того кепське становище — верзила перехопив мене ззаду за талію однією ручиською, а другою потягнувся до коміра сукні. У ту мить паніка досягла межі, і я остаточно перестала розуміти, що роблю. Головне було — вирватися за будь-яку ціну, тож у хід пішло все: зуби, нігті, кулаки. Я дряпалася, кусалася, билася, викручувалася й звивалася. Мене охопило якесь безумство.